Самійло Васильович Величко (* 11 лютого 1670, с. Жуки, нині Полтавський район, Полтавська область, Україна —† після 1728, там само) — український козацько-старшинський літописець.
Величко є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Для написання Літопису Самійла Величка він користувався різними джерелами: народними переказами, іншими козацькими літописами, творами іноземних істориків, архівними документами, листами, реєстрами тощо. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується; частина з них відома й з інших джерел.
Літопис складається з 4 частин:
перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;
друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;
у 4-й частині зібрано додатки з різних документів XVII століття.
Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття.
Головна праця Самійла Величка була видана Київською Археографічною комісією лише у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I—IV (1848, 1851, 1855, 1864 рр.).
Величку також належить переклад «Космографії», яку він, уже сліпий, продиктував 1728. На думку деяких істориків, він написав лише передмову до цієї праці.
В советской историографии (Э. Виленская, В. Твардовская, Н. Эйдельман) и в ряде современных научных работ (Н. Троицкий), при изучении истории общественного движения пореформенной России всегда преднамеренно акцентировалось внимание на развитии радикального или революционно-демократического движения. Между тем в этот период продолжали существовать и динамично развиваться и консервативное, и либеральное направления общественной мысли.
а) Консервативное направление. В пореформенный период это направление общественной мысли, которое активно поддерживал император Николай I, по-прежнемуоставалось в идеологических рамках теории «официальной народности», основные постулаты которой были сформулированы графом С.С. Уваровым еще в 1832 г. Новые идеологи этого направления, среди которых были Константин Петрович Победоносцев, Дмитрий Андреевич Толстой, Михаил Никифорович Катков и Владимир Петрович Мещерский, по-прежнему рассматривали самодержавие как единственно возможную форму правления в России, православие провозглашали основой духовной жизни всей нации, а народность трактовали как отсутствие социальных противоречий в стране и единение православного русского народа с царем.
Объяснение:
