Ганнібал (247—183 р.р. до н. е.), повне ім'я Ганнібал Барка, карфагенський полководець, вважається одним з найвеличніших полководців в історії. Батько Ганнібала Гамількар Барка командував карфагенськими військами під час Першої Пунічної війни. Його молодшими братами були Магон і Гасдрубал. Ганнібал жив у період найбільшого напруження на теренах Середземномор'я. У віці 9 років дав клятву довічно бути ворогом Риму. Ставши головнокомандувачем карфагенськими військами в Іспанії, розв'язав Другу Пунічну війну, атакувавши місто Сагунт. Одним з його найбільших досягнень став перехід з Іберійського півострова через Піренеї та Альпи в Італію. Протягом перших трьох років війни Ганнібалові вдалося здобути три великі перемоги в Італії — при Требії, Тразименському озері та Каннах у яких проявився талант Ганнібала як полководця. Ганнібал перебував на території Італії протягом 15 років, але римлянам вдалося переломити хід війни, перейшовши у наступ спочатку в Іспанії, а потім і в Африці. Викликаний владою на до Карфагену, Ганнібал зазнав поразки у битві при Замі.
Після війни, Ганнібал займався політичною діяльністю, зокрема займав посаду суфета, допоки у 196 р. до н. е. не був звинувачений в антиримській діяльності і змушений був відправитися у вигнання. У вигнанні Ганнібал служив радником при дворі Антіоха ІІІ і розробляв план війни проти Риму. У 190 р. до н. е. після поразки Антіоха ІІІ у битві при Магнезії знову був змушений тікати. Останній свій притулок Ганнібал знайшов у Віфінії, де у 183 р. до н. е. був зраджений місцевим правителем і не бажаючи здаватися римлянам, покінчив життя самогубством. Ганнібал вважається одним з найвеличніших військових стратегів в історії, а також стоїть в одному ряду з такими полководцями античності як Александр Македонський, Юлій Цезар та Пірр Епірський[2][3] .
Объяснение:
Посадские люди чаще всего именуют «люди горожане», «гражаньские людие» и выделяют среди них купцов и «чёрных» людей. Посадские люди, поддерживая политику великих князей, направленную на свержение монголо-татарского ига и объединение русских земель, вели борьбу против усиления феодального гнёта (восстания в Москве 1382, 1445, Новгороде 1418, 1446-47, и др.). Во 2-й половине 15 - 1-й половине 16 вв. численность Посадские люди сильно возросла. Одним из основных источников этого роста была конфискация в городах, присоединённых к Москве, собственности удельных князей и, частично, монастырей. Зависимое от удельных князей и монастырей городское население большей частью переводилось в разряд Посадские люди Возникали также новые центры городского типа (посады, слободы, рядки), население которых правительство также зачисляло в сословие Посадские люди В это время четко определились повинности Посадские люди в пользу государства: промысловые налоги, торговые пошлины, участие в общегородских работах, в особенности по возведению укреплений, и в службах. Посадские люди составляли общину во главе с земскими старостами, которые отвечали за выплату ими налогов и их раскладку между членами общины. В 70-80-х гг. 16 в. правительство выделило из Посадские люди немногочисленную группу купцов и, объединив их в привилегированные корпорации гостей, гостиную сотню и суконную сотню, использовало для выполнения финансово-торговых поручений. Большая часть Посадские люди - купцов, средних и мелких торговцев, товаропроизводителей, ремесленников и людей, кормившихся работой и подаяниями (нищенством), - осталась в «чёрных» тяглых общинах. Они в 16-17 вв. делились на Посадские люди «лучших», «середних» и «молодших», а иногда и «самых молодших».
