Які соціальні проблеми існували на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.? 2. Як розвивався український національний рух на західноукраїнських землях у цей період? 3. Що таке рутенство? Чим була обумовлена його поява?
Початок революційних подій у Східній Галичині. У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція. «Весна народів», як її називали сучасники, швидко поширилася на італійські та німецькі землі, Австрійську імперію. Унаслідок перемоги березневого повстання 1848 р. імператор погодився надати своїм підданим демократичні свободи та оголосив вибори до першого загальноімперського конституційного рейхстагу (нижньої палати загальноімперського парламенту), який мав прийняти нові закони.
У Галичині, коли сюди надійшли повідомлення про віденські події, першими активізувалися поляки. Вони стали вимагати надання широкої автономії Галичині, яку вважали виключно польським краєм, сподіваючись, що з неї розпочнеться відродження польської держави. Щоб залучити на свій бік селянство, вони висунули вимогу скасування панщини. Поляки запропонували лідерам галицьких русинів приєднатися до них. Однак надавати будь-які національно-культурні права русинам вони не збиралися, стверджуючи, що «тут немає Русі, тут є Польща».
13 квітня у Львові поляки створили свій представницький орган — Центральну раду народову, стали формувати окружні польські ради й загони національної гвардії. У відповідь на це галицькі русини 2 травня 1848 р. створили Головну руську раду. Її поява фактично заперечувала наміри поляків виступати від усього населення Галичини.
Революційна хвиля 1848 р. спричинила ліквідацію залишків кріпосницьких відносин на західноукраїнських землях. 18 березня 1848 р., на третій день революції, угорський сейм прийняв закон про скасування панщини й надання у власність селян третини оброблюваної землі. Дія цього закону поширювалася на Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини.
У Східній Галичині про скасування панщини й надання селянам права власності на землю, яку вони обробляли, було оголошено 22 квітня. Улітку 1848 р., коли селянські заворушення охопили Буковину, австрійська влада рішенням від 9 серпня поширила на ці землі дію законів, прийнятих стосовно селян Галичини.
Унаслідок аграрної реформи 1848 р. було ліквідовано залишки старих зв’язків між селянами й землевласниками. Панщину було скасовано, селяни стали власниками землі. Відтепер вільний селянин почав відігравати помітну роль у суспільно-політичному житті.
Революція — докорінні зміни в розвитку яких-небудь явищ природи, суспільства виробництва, науці.
Головна руська рада — орган громадського самоврядування українців, утворений 2 травня 1848 р. у Львові на хвилі піднесення революційного руху в східній Галичині.
Діяльність Головної руської ради. Головна руська рада складалася із 30 постійних членів, із яких одну половину становили представники греко-католицького духовенства, другу — світська інтелігенція. Рада поділялася на окремі відділи — політичних прав, шкільництва, селянських справ тощо. Установлювалися зв’язки з українцями Буковини та Закарпаття. Рада організувала власну національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби з угорськими повстанцями — загони народної самооборони й батальйони гірських стрільців. Першим головою Ради було обрано єпископа Григорія Яхимовича (1792—1863).
Єпископ Григорій Яхимович був важливою постаттю в тогочасному українському відродженні краю, за що історики називають його «володарем духовної української держави». Він був священиком церкви Св. Варвари у Відні, де й здобув богословську освіту. Після повернення у Східну Галичину працював ректором і професором львівського університету. Під час революції 1848—1849 рр. був одним з ініціаторів створення Головної руської ради — окремого українського органу місцевого самоврядування, метою діяльності якого була протидія польському впливу в краї. Він був учасником Собору руських вчених, учасником першого загальноімперського рейхстагу від Галичини, де послідовно обстоював права русинської спільноти в краї. із 1848 р. став перемишльським єпископом, а з 1860 р. — львівським митрополитом.
У своїх вимогах Головна руська рада виступала за:
• запровадження української мови в школах та діловодстві краю;
• забезпечення для українців, як і для поляків, рівних можливостей обіймати адміністративні посади;
• можливість призначати на посади в адміністрації краю лише тих чиновників, які володіють українською мовою.
У першому номері заснованої Радою щотижневої газети «Зоря Галицька» від 15 травня 1848 р. містилася відозва до галицьких русинів, де були сформульовані програмові засади її діяльності.
1. ПРИЧИНЫ ЛИВОНСКОЙ ВОЙНЫ
Основные направления внешней политики Русского централизованного государства выявились еще во второй половине XV в., при великом князе Иване III. Они сводились, во-первых, к борьбе на восточных и южных рубежах с татарскими ханствами, возникшими на развалинах Золотой Орды; во-вторых, к борьбе с Великим княжеством Литовским и связанной с ним узами унии Польшей за захваченные литовскими и отчасти польскими феодалами русские, украинские и белорусские земли; в-третьих, к борьбе на северо-западных границах с агрессией шведских феодалов и Ливонского ордена, стремившихся изолировать Русское государство от необходимого ему естественного и удобного выхода к Балтийскому морю.10
На протяжении веков борьба на южных и восточных окраинах была делом привычным и постоянным. После распада Золотой Орды татарские ханы продолжали совершать набеги на южные рубежи России. И лишь в первой половине XVI века длительная война между Большой ордой и Крымом поглотила силы татарского мира. В Казани утвердился ставленник Москвы. Союз между Русью и Крымом продержался несколько десятилетий, пока крымцы не уничтожили остатки Большой орды.11 Турки – османы, подчинив Крымское ханство, стали новой военной силой, с которой Русское государство столкнулось в этом регионе. После нападения крымского хана на Москву в 1521 году казанцы порвали вассальные отношения с Россией. Началась борьба за Казань. Успешным стал только третий поход Ивана IV: взяты Казань и Астрахань.12 Таким образом, к середине 50 – х годов XVI века к востоку и югу Русского государства сложилась зона его политического влияния. В ее лице выросла сила, которая могла противостоять Крыму и Османскому султану. Ногайская орда фактически подчинилась Москве, усилилось влияние и на Северном Кавказе. Вслед за ногайскими мурзами власть царя признал сибирский хан Едигер. Крымский хан выступал наиболее активной силой, сдерживавшей продвижение России на юг и восток.13
Естественным кажется возникший внешнеполитический вопрос: продолжать ли натиск на татарский мир, доканчивать ли борьбу, корни которой уходили в далекое Своевременна ли попытка завоевания Крыма? В русской внешней политике столкнулись две различные программы. Формирование именно этих программ определялось международными обстоятельствами и расстановкой политических сил внутри страны. Избранная рада считала решительную борьбу с Крымом своевременной и необходимой. Но она не учла трудностей осуществления этого плана. Громадные просторы «дикого поля» отделяли тогдашнюю Россию от Крыма. Опорных пунктов на этом пути у Москвы еще не было. Обстановка говорила скорее в пользу обороны, чем наступления. Помимо трудностей военного характера, стояли и большие политические трудности. Вступая в конфликт с Крымом и Турцией, Россия могла рассчитывать на союз с Персией и Германской империей. Последняя находилась под постоянной угрозой турецкого нашествия и потеряла значительную часть Венгрии. Но в данный момент гораздо большее значение имела позиция Польши и Литвы, видевших в Османской империи серьезный противовес России. Совместная борьба России, Польши и Литвы с турецкой агрессией была сопряжена с серьезными территориальными уступками в пользу последних. Россия не могла отказаться от одного из основных направлений во внешней политики: воссоединения с украинскими и белорусскими землями. Более реальной представлялась программа борьбы за Прибалтику. Иван Грозный разошелся во взглядах со своей радой, решив идти войной на Ливонский орден, попытаться продвинуться к Балтийскому морю. В принципе, обе программы страдали одинаковым пороком – неосуществимостью в данный момент, но в то же время обе были одинаково неотложны и своевременны.14 Тем не менее, перед началом боевых действий на западном направлении Иван IV стабилизировал положение на землях Казанского и Астраханского ханств, подавив в 1558 году мятеж казанских мурз и принудив этим к покорности и астраханских.15
Еще во время существования Новгородской республики с запада в регион начала проникать Швеция. Первая серьезная стычка относится к XII веку. Тогда же немецкие рыцари приступают к реализации своей политической доктрины – «Марш на восток», крестового похода на славянские и прибалтийские народы с целью обращения их в католичество. В 1201 году в качестве опорного пункта была основана Рига. В 1202 году специально для действий в Прибалтике был основан Орден меченосцев, завоевавший в 1224 году Юрьев. Потерпев ряд поражений от русских сил и прибалтийских племен, меченосцы и тевтоны образовали Ливонский орден. Усилившееся наступление рыцарей было остановлено на протяжении 1240 – 1242 г.г. В целом, мир с орденом в 1242 году не уберег от военных действий с крестоносцами и шведами в будущем. Рыцари, опираясь на римско-католической церкви, в конце XIII века захватили значительную часть прибалтийских земель.
