Все грандиозные планы избавления от капиталистической эксплоатации потерпели крушение. Рухнул план ремесленников-рабочих, воспринявших учение Оуэна, — овладеть производством при профсоюзов. Борьба фабричных рабочих за 8-часовой рабочий день, за повышение заработной платы, стоившая огромного напряжения, потерпела поражение.
Ничего не получив в результате политической борьбы за всеобщее избирательное право, рабочие после реформы 1832 г . перешли к новым борьбы за улучшение своего положения.
Рабочие убедились, что одних средств экономической борьбы — профсоюзов и стачек — еще недостаточно для низвержения всей системы капитализма. Эти средства оказались бессильны против буржуазии, вооруженной всеми средствами принуждения государственного аппарата. Реформа 1832 г. ярче, чем когда-либо прежде, обнажила классовое лицо буржуазии. После опыта классовой борьбы начала 30-х годов в рабочем движении вновь выдвигается на первый план политическая борьба. Рабочие, выступая против буржуазных порядков, начинают действовать как самостоятельная политическая сила.
Подъему политической борьбы промышленный кризис, разразившийся в Англии в 1837 г.
Кризис вызвал резкое обострение недовольства не только в среде рабочего класса, но и мелкой буржуазии, бессильной перед конкуренцией крупного капитала.
Лівобере́жна Україна — найменування частини України на лівому березі Дніпра у складі Російської імперії в другій половині 17 — 18 століть, після Андрусівського перемир'я між Московським царством й Річчю Посполитою (1667 року). Називалася також Гетьманщиною[1].
До історичного регіону Лівобережної України входили території Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської й Черкаської областей, Київ з невеликим районом довкола нього на Правобережжі, а також північна частина Дніпропетровської області.
На Лівобережній Україні існувала автономна влада, засади якої склалися під час Визвольної війни українського народу (1648–1654) під проводом Богдана Хмельницького. Головою управління був гетьман, який формально вибирався на генеральній військовій раді. З адміністративної точки зору Лівобережна Україна поділялася на полки (10) і сотні, на чолі яких стояли полковники й сотники. Формально ці посади також були виборними, але фактично їх займали представники козацької старшини, що призначалися гетьманом з наступним затвердженням царським указом.
В 1722–1734 роках тимчасово, а в 1764 році остаточно гетьманське управління було ліквідоване, а його функції передані Малоросійській колегії. В період 1764-1783 років козацький устрій був поступово інкорпорований до РІА. Обмежена автономія Лівобережної України зберігалася до 1781 року, коли вона була розділена на Чернігівське, Новгород-Сіверське й Київське намісництва; в 1796 році стала називатися Малоросійською губернією, розділеною в 1802 на Чернігівську й Полтавську губернії які входили до Малоросійського генерал-губернаторства
