ответ:Соціально-економічне становище.
Українські землі, що знаходилися під владою імперії Габсбургів, були в ній справжнім «ведмежим кутом» і поступалися за рівнем розвитку тим, що опинилися під владою Росії. Тут домінувало сільське господарство, яке за недовгий час після падіння кріпацтва та ще й в умовах іноземного панування не могло належним чином розвиватися. Безземелля, малоземелля, злидні були характерними для тодішніх підавстрійських земель України. Після падіння кріпацтва у 1848 р. становище селянської маси (селяни становили 95 % західних українців!) суттєво не поліпшилося. Майже половина придатної для обробки землі належала поміщикам, у їхніх же руках знаходилися ліси та луки. Збільшення селянського населення призводило до земельного голоду, а звідси — низький життєвий рівень (80% селян належали до бідняків), хвороби, висока смертність, вимушена еміграція...
Значною підмогою, особливо для гуцулів та лемків, були карпатські ліси. Тут досить інтенсивно розвивалася традиційна деревообробна та соледобувна промисловість. У зв'язку з прикордонним становищем краю виникла потреба і в залізниці. Так, Перемишль став однією з найбільших у Європі фортець, десятитисячна залога якої дорівнювала кількості її тогочасних мешканців у 60—70-х роках XIX ст. Тому в 1859 р. залізниця пройшла від Кракова до Перемишля, а вже через два роки звідси пролягла колія і до Львова. У 1872 р. через Перемишль був налагоджений залізничний зв'язок із Будапештом.
Объяснение:
Первоначально (в XVI—XVIII веках) так называли владельца имения, которое предоставлялось служилому человеку (дворянину) по обязательствам службы — военной (в основном) или государственной — на срок службы или пожизненно, в рамках поместной системы. Этим временным и договорным характером владения помещик отличался от вотчинника, владевшего землёй по наследственному праву.
В начале XVIII века, после установления подушной подати и рекрутской повинности, поместья, de facto, слились с вотчинами. Указ о единонаследии Петра I, от 14 марта 1714 года, юридически оформил это слияние; оба вида земельной собственности были объединены под именем недвижимых имуществ. Отменив этот указ, императрица Анна Иоанновна, указом 17 марта 1731 года подтвердила, тем не менее, соединение поместий и вотчин и установила для тех и других одинаковый порядок наследования. В 1746 году Елизавета Петровна запретила кому бы то ни было, кроме дворян, покупать крестьян и землю. Монопольное право на владение населёнными землями было законодательно закреплено в 1762 году в Манифесте о вольности дворянства. В результате, помещиками стали называть владельцев земель, населённых и обрабатываемых крестьянами; в отличие от землевладельцев, — тех, которые владели землёй без крестьян. После отмены крепостного права в результате реформы 1861 года, помещиками называли землевладельцев из потомственных дворян. Основные земли помещиков находились в центральных губерниях Европейской России и на Украине; в Сибири помещиков практически не было.
