неизбежным результатом формирования капиталистического уклада и начавшегося разложения феодализма было становление абсолютизма. в переходе к абсолютизму, хотя он сопровождался дальнейшим усилением самовластия короля, были заинтересованы самые широкие слои французского общества xvi-xvii вв. абсолютизм был необходим дворянству и духовенству, поскольку для них в связи с ростом трудностей и политического давления со стороны третьего сословия укрепление и централизация государственной власти стали единственной возможностью сохранить на какое-то время свои обширные сословные привилегии.
в абсолютизме была заинтересована и крепнущая буржуазия, которая не могла еще претендовать на политическую власть, но нуждалась в королевской защите от феодальной вольницы, вновь всколыхнувшейся в xvi веке в связи с реформацией и религиозными войнами. установление мира, справедливости и общественного порядка было заветной мечтой основной массы французского крестьянства, связывающего свои надежды на лучшее будущее с сильной и милосердной королевской властью.
когда внутренняя и внешняя оппозиция королю (в том числе и со стороны церкви) была преодолена, а единое: и национальное самосознание объединило широкие массы французов вокруг трона, королевская власть сумела существенным образом укрепить свои позиции в обществе и государстве. получившая широкую общественную поддержку и опирающаяся на возросшую государственную мощь королевская власть приобрела в условиях перехода к абсолютизму большой политический вес и даже относительную самостоятельность по отношению к породившему ее обществу.
становление абсолютизма в xvi в. имело прогрессивный характер, поскольку королевская власть способствовала завершению территориального объединения франции, формированию единой французской нации, более быстрому развитию промышленности и торговли, рационализации системы административного . однако по мере усиливающегося упадка феодального строя в xvii-xviii вв. абсолютная монархия, в том числе и в силу саморазвития самих ее властных структур, все более возвышаясь над обществом, отрывается от него, вступает с ним в неразрешимые противоречия. таким образом, в политике абсолютизма с неизбежностью проявляются и приобретают первенствующее значение реакционные и авторитарные черты, в том числе открытое пренебрежение к достоинству и правам личности, к интересам и благу французской нации в целом. хотя королевская власть, используя в своих корыстных целях политику меркантилизма и протекционизма, неизбежно подстегивала капиталистическое развитие, абсолютизм никогда не ставил своей целью защиту интересов буржуазии. напротив, он использовал всю мощь феодального государства для того, чтобы спасти обреченный феодальный строй вместе с классовыми и сословными привилегиями дворянства и духовенства.
обреченность абсолютизма стала особенно очевидной в середине xviii в., когда глубокий кризис феодальной системы к упадку и разложению всех звеньев феодального государства. крайнего предела достиг судебно-административный произвол. символом бессмысленного расточительства и времяпрепровождения (бесконечные , охоты и другие развлечения) стал сам королевский двор, который называли "могилой нации".
Лев I Дани́лович (бл.1228 — бл.1301) — князь перемишльський (бл. 1240—1269), белзький (після 1245—1269) і галицький (1264—бл. 1301), претендував на литовську (1269) та польську (1289) спадщину, здобув володіння на Закарпатті та Люблінську землю. Другий син короля Данила Романовича і Анни Мстиславівни. У західноєвропейських джерелах називається Королем Русі, хоча в руських джерела ніколи так не титулувався.
У 1240 році разом з батьком був в Угорському королівстві, де Данило шукав союзників проти монголо-татар.
Військово-політичну діяльність князь Лев Данилович розпочав ще за життя свого батька, беручи участь у всіх його походах. 1244 року був у війську Данила, яке зазнало невдачі у битві проти претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича на р. Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі.
Взяв участь у битві під Ярославом 1245 року, у якій війська Данила Галицького розбили Ростислава Михайловича.
У 1247 році (за іншими даними, в 1251—1252) для зміцнення союзу з Угорським королівством Данило Романович одружив його з донькою Бели IV Констанцією. Можливо, на знак цієї події було засновано місто Львів, назване іменем Лева Даниловича.
1249 року брав участь у поході на Слонім в ході втручання галицько-волинських військ в литовські усобиці на стороні князя Товтивіла.
У 1252—1254 роках разом з батьком воював з монголо-татарським баскаком Куремсою. В цей ж час, 1252 року, здійснив похід у чеські землі на підтримку брата Романа в ході війни за австрійську спадщину Бабенбергів.
Зимою 1253—1254 року очолив похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта. В ході цієї війни з наказу Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком.
Наступної зими здійснив каральний похід у Болохівську землю, князі якої як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу) у верхів'я Південного Бугу.
У кінці 1255 року вирушив до Новогрудка на до братові Роману, який претендував на литовський престол, після чого розбив ятвягів.
Після смерті короля Данила у 1264 р. в додачу до Перемишльського князівства отримав також Галицьке та Белзьке.
У 1267 році великий князь литовський Войшелк передав литовський престол Левовому братові Шварну, який був його швагром, а сам постригся в монахи у одному з монастирів Галичини. Згодом Лев покликав Войшелка погостювати та вбив під час сварки, ймовірно через те що останній зробив своїм наступником Шварна а не його. Після цього стосунки між литовськими та руськими князями значно погіршились і вилились у спустошливі війни.
Проте 1269 року помер Шварно Данилович і Лев успадкував Холм і Дорогичин, та передав останні своєму сину Юрію. В цей же час здійснив невдалу спробу утвердитись у Литві в якій Шварно був великим князем був. 1270 року помер Василько Романович, який, здається, перед смертю пішов у монахи, і відтоді Лев, як старший з Романовичів де-факто став верховним князем Галицько-Волинського князівства.
