Героизм и патриотизм советского народа, ярко проявившиеся в годы Великой Отечественной войны, взаимосвязаны. Эти два понятия — стороны одной медали. Страна не выдержала бы такого страшного и сурового испытания, если бы не жила единой мыслью: “Все для фронта, все для победы!” Солдаты самоотверженно воевали, не имея ни выходных, ни праздников, но так же жил и тыл: ведь солдатам нужны были патроны, снаряды, оружие, истребители и бомбардировщики, танки, пушки, зенитки, чтобы бить фашистов. Все это делали в тылу.
Страна “ковала победу” общими усилиями всего народа. Вместо ушедших на фронт к станкам встали их отцы и матери, жены и дети. Дедушка рассказывал, что им, подросткам, не достающим до станка, делали специальные подставки и никаких поблажек — двенадцать часов у станка, а в пересменку — восемнадцать. Спали тут же, в цеху, чтобы не тратить время на дорогу домой и обратно. Да и холодно было дома, а на заводе, около литейного цеха, был небольшой “закуток”, там обычно отсыпалась смена. Дед со слезами вспоминал, что их вывезли на Урал, станки ставили на открытом месте под навесы и сразу начинали выпускать снаряды, пули. А стены возводили позже.
В колхозах женщины, старики и дети растили хлеб, картофель, овощи, сохраняли скот, чтобы было чем кормить армию. Наше поколение мало задумывается о о Великой войне, которую не пережили, а героически выстояли — ведь она шла почти четыре года!
Откуда брались душевные и физические силы? Гордость охватывает меня, когда думаю, что страна не только воевала, она жила суровой и вдохновенной жизнью — снимались кинофильмы: “Иван Грозный”, “Русские люди”, работали театры, писатели и артисты выезжали на фронт бойцам в осажденном Ленинграде. Д. Д. Шостакович написал в блокадном Ленинграде свою Седьмую симфонию, Твардовский — поэму “Василий Теркин”, в Ташкенте строился драматический театр. Нет, такой народ невозможно поработить! Я горжусь своей принадлежностью к великой России!
Объяснение:
Політика царизму щодо автономії України за Петра І та його наступників зумовлювалась прагненням посилити російський абсолютизм і ліквідувати автономію української державни, обмежити їхні національні права. Особливо такий процес здійснювався під час Північної війни. Як бачимо, вже на початку XVIII ст. в Україні запроваджувався губернський адміністративний устрій. У 1708— 1709 рр. Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської губерній на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Одночасно насаджувалися невластиві для України органи управління, що складалися переважно з російських чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо, судочинство, фінансова система ще зберігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана. У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента — Ізмайлова. Він мав стежити за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не дозволяти йому звільняти й призначати на посади старшину без згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати "шатості до зради", контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити слідство й суд над особами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним із головних завдань резидента стало нав'язувати людям думку, що все погане робить тільки українська старшина, а російський цар є їхнім захисником. Всіляко заохочували доноси. Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточити її двома полками. За таких умов не могло бути й мови про здійснення українським гетьманатом самостійної політики в інтересах України. Та й характер у Скоропадського був м'яким і податливим, нездатним на рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі родичі й, насамперед, молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною Скоропадського, що Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм роз'їдали корупція й зловживання.
