Одним із проявів масовизації політики стало утворення політичних партій. Політичні партії того часу, зазвичай, базувалися на певній ідеології і виражали інтереси якоїсь соціальної групи, наприклад робітників, селян чи буржуазії.
. Юліан Бачинський першим серед діячів українського політичного життя проголосив необхідність здобуття незалежності України у брошурі «Україна irredenta».
З іншого боку імперського кордону, до Бачинського одізвався харківський адвокат, колишній член «Братства тарасівців», Микола Міхновський.Поєднати марксизм і націоналізм намагалася утворена у 1905 році Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з письменником Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Вони орієнтувалися як на робітників, так і на селян. А для України вважали за необхідне досягти автономії.
У 1904 році утворюються дві ліберальні українські партії. Перша — Українська демократична партія (УДП) на чолі з ветераном українського руху та відомим меценатом Євгеном Чикаленком. Друга — Українська радикальна партія, на чолі з науковцями-гуманітаріями Сергієм Єфремовим та Борисом Грінченком. Під час революції ці дві політичні сили об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП) у 1905 році.
На українських землях розгорнули свою діяльність не лише українські політичні партії, а й загальноросійські. Найбільшою та найпопулярнішою партією в Російській імперії на початку ХХ століття були соціалісти-революціонери або скорочено есери. Секрет їхньої популярності полягав в орієнтації на потреби найчисельнішої та найбільш стражденної групи суспільства — селян.У 1900 році він пише брошуру «Самостійна Україна», у якій виголошує: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».«Самостійна Україна» стала знаковою з кількох причин. Вона виконувала роль програмного документа першої політичної партії Наддніпрянщини — Революційної української партії (РУП), що утворилася у 1900 році. Також, у брошурі вперше на території Наддніпрянщини задекларували необхідність здобуття незалежності України як ціль. Відповідно, «Самостійна Україна» дала початок такій течії українського національного руху як самостійництво — тобто тих, хто виступав за повну самостійність України.Не всі тоді погоджувалися з такою радикальною позицією Міхновського. Більшість представників українського національного руху були автономістами — тобто вважали, що наразі реалістично боротися за часткову самостійність українських земель. Всередині партії почали утворюватися фракції (слово, що з латини означає «подрібнення»). РУП розкололася на три інші партії, кожна з яких звертала більше уваги на один з аспектів: націоналізм, лібералізм чи соціалізм.Міхновський створив власну партію — Українську народну партію (УНП) у 1902 році. Однак, його погляди не набули широкої популярності. А основновою партії лишалася нечисленна інтелігенція та військові.У 1904 році утворилася Українська соціал-демократична спілка (для простоти, можна просто «Спілка»). Вона була марксистською — відстоювала інтереси українських робітників, незалежно від національності. Через рік стала частиною більшої всеросійської партії.
Во второй половине XX века немецкое общество оказалось, возможно, в самом сложном положении в Европе - перед народом стояла задача переосмысления исторического опыта и создания совершенно нового общественного сознания.
То, как после окончания Второй Мировой войны Германия провела работу по преодолению опыта нацизма, многие эксперты считают одним из самых успешных примеров в области "политики памяти".
В основу этого опыта легло понятие вины.
"Признать национальную вину вовсе не означает, как боятся многие, запятнать образ нации. Напротив, у нации появляется возможность внести изменения в самоидентификацию: категорически отмежеваться от преступлений, которые имеются в ее истории, и громко заявить о ценностях гражданского общества", - заявила в интервью Институту Гёте исследователь культурного аспекта памяти Алейда Ассманн из Университета Констанца.
Особенность пути Германии заключается еще и в том, что к результату вели две дороги: послевоенная страна долгие десятилетия была разделена надвое, и каждая из частей по-разному относилась к историческому наследию.
Каждая из двух Германий находилась сначала под влиянием своих оккупационных властей, а затем вошла в свой идеологический, экономический и, наконец, военно-политический "лагерь".
И если в ФРГ общество с большим трудом, далеко не сразу, но все-таки сумело принять этот исторический опыт, то в ГДР долгое время старались относиться к событиям времен нацизма, как к чему-то, что далеко чуждо социалистическому обществу.
Объяснение:
ну вот хз правильно или нет если нет не писать об этом много разу меня сор
