Слово цивилизация впервые появилось в 1756г. в трудах французского историка .Мира-бо Старшего (1715-1789гг.), Несколько позже, в 1767 г., его использовал шотландский просветитель А. Фергюсон (1723-1816 гг.) в трактате «Очерк; истории гражданского общества». Он писал: «Не только индивид растет от детства к зрелости, но и сам человеческий род, - от грубо-сти к цивилизации». [9, с. 174]
Понятие цивилизация происходило от латинского слова «стз», «сгеШ&». В:Средневековье данное понятие получило юридический смысл; и бшо отнесено к судебной, практике, в последующие периоды значение понятия расширилось. Цйвильным стали называть человека, умеющего хорошо себя вести, т.е, с хорошими манерами >1 навыками самоконтроля. Нередко говорят, например, о цивилизованном человеке. В Этом значении термин впервые стал использоваться в трудах Вольтера, Однако революция во Франции}.постепенно развивалась, и обнаруживались сс последствия. Исследователи стали подчер кивать, Что «цивилизация» может умереть. В эпоху Реставрации появились раз.1ичные 1'еории .1Щви,тйЗйцаи. В 1Я27 году была на-
печатана книга «Мысли о философии человечества» И. Гердера (1744-1803гг.). В том же году вышла книга «Принципы философии истории» Дж-Б. Вико (1668-1744.). Но один человек в особенности завладел, если можно так выразиться, самим понятием «цивилизация». Это Франсуа Гизо (1787-1874гг.) заложивший основы «Этно-исторической концепции цивилизации». Он писал о том. что человеческая история может рассматриваться только как собрание материалов,
Объяснение:
Селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.
З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринків зростала потреба феодалів в грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі витрати і штрафи вже стягалися грішми.
Наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.
У XV ст. - першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих межах середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.
У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад, - хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці - суконні ряди). Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Визначну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.
Економічний розвиток українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозили полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні вироби. Велике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму.
З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою, Львовом і Луцьком. Значних розмірів досягла торгівля українських міст з країнами Центральної та Західної Європи. З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилося збіжжя, продукти лісового промислу.
Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товарно-грошових відносин зумовили зміни і в структурі поміщицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVII ст. Україна залучається до балтійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викликало попит на український хліб і промислову сировину.
Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської сировини), заснованого на постійній щотижневій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпосередньої влади феодала над селянами). Феодальна держава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуатації селянства.
Внаслідок освоєння окраїн - Наддніпрянщини і Побужжя - та піднесення фільваркового господарства протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. на Україні значно зросла площа оброблюваних земель. Культурне землеробство поширювалося на нові місцевості Східного Поділля, на південну частину Київщини й Лівобережжя, Слобідську Україну. Найрозвинутішими в цьому відношенні були Волинь, Галичина, Західне Поділля - тут панувало трипілля, лани удобрювалися. Основним знаряддям праці був дерев'яний плуг "із залізом" (залізним череслом і лемешем). У східних і північних районах поряд з трипіллям зберігався перелог.
Основною культурою залишалося жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь. Пшениця вирощувалася у фільварках переважно на продаж. Головними технічними культурами, як і раніше, були льон, коноплі, хміль. Розвивалося городництво, садівництво, пасічне бджільництво, ставкове рибальство, помітно зросло тваринництво. Розводили велику рогату худобу і свиней, у гірських районах - овець, у степових ширилося конярство. Зберігали своє значення й мисливські промисли.
Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві торги та ярмарки, що відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами - привілеями. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам'янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди з'їжджалося і купецтво із сусідніх країн. У містах розвивалася постійна торгівля, зростало число крамниць.
