Сталин в письме У. Черчиллю от 3 сентября 1941 г. писал: «Я думаю, что существует лишь один путь выхода из такого положения: создать уже в этом году второй фронт где-либо на Балканах или во Франции, могущий оттянуть с восточного фронта 30-40 немецких дивизий...» . То есть для Сталина было абсолютно не важно, где будет открыт 2-й фронт. Но для его открытия на Балканах Британии сперва надо было решить свои проблемы в Северной Африке, на Мальте и Крите. Хотел ли Черчиль этого или нет, его об этом никто не спрашивал. В мае — июне 1942 г. нарком иностранных дел СССР В. Молотов посетил Лондон и Вашингтон, где вел переговоры об открытии второго фронта. В коммюнике, опубликованном 11-12 июня 1942 г. в Москве, Вашингтоне и Лондоне, сообщалось, что «достигнута полная договоренность в отношении неотложных задач создания второго фронта в 1942 году» . При этом Рузвельт стал склоняться в пользу десантной операции в Северной Африке.
Оправдывая свой отказ открыть второй фронт в Европе, лидеры США и Англии ссылались на военно-технические и другие причины. Рузвельт, например, говорил о нехватке трансокеанского транспорта для переброски войск в Англию.
В итоге война в Северной Африке затянулась до мая 43-го, а высадка англо-американских войск в Европе произошла всё-таки в Нормандии.
Зовнішня політика Сполучених Штатів Америки визначається Президентом та здійснюється Державним департаментом на чолі з Державним секретарем.
Сполучені Штати Америки проводять складну зовнішню політику, основними принципами якої проголошені «будівництво безпечного світу» і «поширення демократії на користь американського народу та міжнародної спільноти»[1]. Сполучені Штати відіграють вкрай важливу роль у міжнародних відносинах, мають найрозвиненішу у світі мережу дипломатичних представництв. США — член-засновник Організації Об'єднаних Націй і Північно-Атлантичного альянсу, член Ради Безпеки ООН. Дипломатія США бере найактивнішу участь у розв'язанні практично всіх міжнародних конфліктів і суперечок.
Колишній державний секретар США Колін Павелл називав зовнішню політику США «агресивною у сенсі ставлення до викликів і проблем».[2]. З 1940-их років, коли адміністрація Рузвельта відмовилась від політики невтручання, США виступали ініціаторами безлічі збройних конфліктів та військових переворотів в усьому світі, серед яких переворот в Ірані у 1953 році, Операція у затоці Свиней у 1961 році, війни в Югославії 1999, Афганістані та Іраку (2001, 2003).
Один із напрямів у зовнішній політиці США, за власним самовизначенням, є проведення політики «М'якої сили» (Soft power). М'яка сила — це здатність держави (союзу, коаліції) досягти бажаних результатів у міжнародних справах через переконання, а не придушення (нав'язування, примус). «М'яка сила» діє, спонукаючи інших дотримуватись (або домагаючись їхньої власної згоди додержуватись, або роблячи вигідним додержання) певних нормам поведінки та інституцій на міжнародній арені, що і приводить її носіїв до досягнення бажаного результату фактично без примусу". Це поняття належить відомому американському політологу на ім'я Джозеф Най молодший.
Невдоволення подібним лунає в різних країнах світу, де американські принципи світоустрою часто сприймаються як диктат та бажання нав'язати власну систему цінностей. Критика світової політики США багато в чому обумовлена тим, що первісно подібний підхід до розрішення глобальних проблем формувався в тому числі, і як інструмент розповсюдження свого геополітичного впливу, оскільки його реалізація надавала Вашингтону конкурентні переваги у боротьбі за ринки збуту в різних регіонах, що дозволяло досягти там і політичного домінування[3].
