Это один из абзацов из статьи:ЖІНОЧЕ ПРАВО" У КОНТЕКСТІ ДАВНЬОРУСЬКОЇ
Окремі статті, що визначають міру покарання за образу жіночої честі, містяться в договорі русичів з німцями 1195 року. Одна зі статей цього договору встановлює штраф за зривання з жінки головного убору (6 гривень), а в іншій сказано, що образа честі жінки карається вирою, як убивство вільної
людини [1, 318].
Серед юридичних статутів, які передували оформленню Руської правди, важливе місце належить "уставу святого князя Володимира, крестившего руськую землю, о церковых судех", оскільки в
ньому йдеться про запровадження канонічного права і визначається юрисдикція церковних судів, до
якої належать шлюбні відносини. У четвертій статті Статуту князя Володимира відзначається, що це
зроблено за принципом візантійського "Номоканону ("кормчої книги") – зібрання церковних канонів та
візантійських законів щодо християнської віри. У Статуті князь Володимир наголошує, що охрестив
Русь, потім спорудив церкву святої Богородиці десятинну, давши частину від княжих зборів на всій
Руській землі на церкву, а "по томъ, разверзьше грецьскый Номоканон и обретохом в нем, оже не подобаетъ сих судов и тяжь князю судити, ни боярам его, ни судиям" [3, 105]. Отже, статут князя Володимира мав
чітке ідеологічне призначення, що полягало у християнізації сфери шлюбно-сімейних відносин: "А се церковнии суди: роспуст (розпуста), смилное (незаконний зв’язок чоловіка з жінкою), заставанье (подружня
зрада), умычка (викрадення дівчини), промежи мужем и женою в животе, в племени или в сватовстве поимуться, ведьство, зеильничество (знахарство), потвори (зглаз, наслання, пороблення), чародеяние, волховование, урекание (образи словами) зельи, еретичество,
зубоежа (кусання зубами під час бійки), или сын отца бъет, или матерь, или сноха свекровь, (…) или кто
молится под овином, или в рошеньи, или у воды, или девка дитя повержеть…" [3, 105-106]. Як видно з тексту, окрім спрямованості проти різних проявів язичницьких звичаїв у шлюбно-сімейному житті, статут Володимира зобов’язував церковні суди розв’язувати родинні суперечки між чоловіком і жінкою, захищав не
тільки батька – голову родини, а й матір – у разі побиття, образи словом.
Заборони на викрадення жінки, полігамію, штрафи за образу (вчинення сорому), насильство
над нею
Духовно-лицарські ордена - в Західній та Центральній Європі військово-чернечі організації лицарів, що створювалися у період хрестових походів в 12-13 ст . під керівництвом католицької церкви головним чином для хрестових походів і війни з невірними: проти ісламу в Святій землі, в Іспанії, або в Туреччині, або проти язичників в Литві, в Естонії, або в Пруссії з метою поширення католицтва (після Реформації іноді і протестантства). Згодом ордени могли стати світськими.
Структура духовно-лицарських орденів була ієрархічною. Кожен орден очолював довічно обраний і затверджений Папою Великий магістр (гросмейстер). Йому підпорядковувалися начальники "провінцій" (місцевих підрозділів ордена) - пріори, а також маршали (відали фінансами ордена), командори (коменданти замків, фортець) та ін. Вони становили генеральний капітул, що періодично скликався і мав законодавчу владу.
У ордені лицарів-ченців була ієрархічна структура. Головними були брати-лицарі. Далі йшли брати-зброєносці і капелани. На чолі таких орденів стояли Великі магістри, яких обирали на довічний термін. Влада у магістрів була воістину велика. При магістрах перебувала рада з інших вищих посадових осіб, які існували в орденах. Практикувалися періодичні збори генеральних капітулів братів-лицарів. Ордени могли бути розділені по територіях, на яких знаходилися монастирі. Підпорядковувалися ордени лише Папі Римському.
Завдяки пожервам, захопленням, лихварським і торговельним угодам духовно-лицарські ордени домоглися великих багатств, стали великими землевласниками, жорстоко експлуатували залежне селянство, і придбали значну економічну і політичну силу. Зі зміцненням в європейських державах централізованої влади духовно-лицарські ордени поступово втратили значення, хоча деякі з них (наприклад, Тевтонський) продовжують існувати.
