ответ:Слобідська́ Украї́на або Слобожа́нщина (рідше — Слобідщина)[1] — історико-географічний край у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської імперії.
Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, північнно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах охоплює центрально-південну частину Сумської області, Харківську область, північну частину Луганської області та північно-східну частину Донецької області, західну, центральну, східну, південну частини Білгородської, південні частини Воронізької, та Курської областей.
Зараз (та за часів СРСР) частини Слобожанщини, що входять до Росії, належать до Центрально-чорноземного економічного району Росії, але в часи Російської імперії вся Слобожанщина разом із північною половиною України входила до Малоросійського економічного району.
На початку січня 1245 року галицько-волинський князь Данило Романович зустрівся з ханом Батиєм. Внаслідок переговорів між Данилом і Батиєм зав’язалися союзницькі стосунки.
Завдяки цьому галицько-волинські землі на деякий час були вбережені від набігів золотоординців.
6 грудня 1240 року Батий захопив Київ. Завойовницькі полчища рушили від Києва на захід, винищуючи все на своєму шляху.
У 1245 році прибули посли від хана Батия до Данила з грізним посланням: «Дай Галич!». Данило, зайнятий безперервними війнами зі своїми суперниками, не встиг укріпити своїх міст і не був у змозі дати відсіч татарським полчищам. Він заздалегідь іде в Золоту Орду на поклін до хана, щоб визнати себе його данником і зберегти свою землю.
26 жовтня 1245 року вибрався Данило в гості до хана Батия. На початку січня 1246 року він прибув до Батия на Волгу. Данила лякали чутки, що монголи змусять його, християнина, кланятися кущу, вогню і мертвим пращурам. Тут його зустрів прислужник князя Ярослава Всеволодовича Сонгур і сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу і тобі кланятися», на що вівповів розсерджений Данило: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої і не буде почуто слово твоє». В цей час Данила покликав Батий. Князь був втішений, що його не примушували робити нічого такого, що скидалося б на служіння ідолам. Батий звернувся до нього: «Даниле! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис? Данило відповів: «Досі я не пив. А нині ти велиш – п’ю». Батий сказав: «Ти вже наш таки татарин. Пий наше пиття!».
Гостював Данило у Батия двадцять п’ять днів і отримав дозвіл управляти галицько-волинськими землями. Рідні і близькі раділи, що Данило повернувся живий і здоровий від Батия, але журилися з його приниження.
Про це пише з жалем літописець: «О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, Володимиром, Галичем, іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять і погрози ідуть, (і) він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!».
Хоч для Данила ця гостина у хана була принизливою, проте він досягнув успіху – зберіг свою державу на деякий час від грабіжницьких нападів татарської орди.
Своїм дипломатичним хистом Данило зумів зберегти Галицько- Волинську державу від розорення монголо-татарською ордою.
