Розселення слов’ян
Писемні джерела І тисячоліття до н. е. фіксують розселення слов'ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали (які до того ж свідчать про спадкоємність матеріальних пам'яток у цьому регіоні), і лінгвістичні дані.
Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. е. слов'яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов'ян. У першій половині І тисячоліття до н. е. у південних районах Східної Європи крім слов'ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов'янським населенням.
Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов'ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.
Анти (східні слов'яни), очевидно, були предками українців. Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря. Анти ходили походами на Візантію до Константинополя. Вони не підпорядковувалися волі однієї людини, а всі справи вирішували на віче.
У той же період на зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, за ними авари. Тюркська орда болгар з'явилася в Європі наприкінці V ст. Частина їх заснувала своє царство на Волзі, а решта вже в VI ст. пройшла на нижній Дунай і оселилася там у колишній римській провінції Мезії.
Авари, або обри, як їх називав найдавніший вітчизняний літопис, у середині VI ст. прийшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу Азовського моря. У другій половині VI ст. вони заснували державу на середньо-дунайській рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.
Назва "анти" проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона щезла з історичних хронік. Згідно з однією з історико-лінгвістичних версій у процесі розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою "слов'яни".
Еврей Абрам получил откровение от Единого Бога в том, что Тот есть создатель мира. Абраму были явлены некоторые чудеса и знамения, например, горящий и несгорающий куст. Абрам принял этого Бога как своего личного создателя и стал служить Ему, отчасти еще и потому, что Тот общал человеку рождение сына, которого престарелый мужчина елал всю жизнь и уже не мог иметь по своему возрасту. Одновременно с этим он пыталась поклоняться египетским Богам, котрые якобы приносили другим плодородие и детей. Но тщетно. Богу было угодно отношение к нему Абрама, потомоу что тот показал себя как настоящий человек - был верен, был добр и милосерден. Господь Саваоф, как Он назвал себя (в переводе это значит "Бог сил") дал Абраму и жене его новые имена, сказав, что эти двое людей уже превзошли свое естество и стали более совершенными. Теперь Абрам носил имя Авраам. За его верой пошли его люди. Так появилась еврейская вера в Единого Бога, Которого нельзя увидеть, а значит нельзя изображать, Который обещал вернуть своих детей - людей - в рай, который те потеряли, совершив грехопадение. Бог евреев - Бог Всемогущий и является единственным правителем и властелином всего живого на земле и самой землей. Он любящий/ милосердный и добрый - в первую очередь. Также важно, что евреи не поклонялись предкам, так как те из-за падения человека попадали в ад и ждали оттуда Поэтому каждый правоверный еврей старался принести как можно больше добра, чтобы в аду было ему не так ужасно и плохо (праведные евреи попадали в "недра Авраама" - место, где нет мук, но нет и блаженства - потому что еще не родился).
С египтянами все сложнее и неприятнее. Богов у них много, каждый отвечает за какую-то одну область и имеет что-то общее с животным (в их телах есть части тел животных - лапы, головы и т.д.). Египтяне почитали предков и также считали, что богатства, накопленные при жизни, попадают в загробный мир. Потому и хоронили своих ближних вместе с сокровищами.
