6*. Определите, чем отличалась колониальная политика Великобрита- нии в Индии в сравнении с такими владениями, как Канада, Австралия
(используйте материал параграфа 12). Чем можно объяснить различия?​

Виктор Павлович Ногин (1878-1924) был одним из главных организаторов большевицкого переворота в Москве. Выходец из семьи приказчика, он смолоду примкнул к антигосударственному движению и уже в 1898 г. был впервые арестован и выслан в Полтаву, а через два года бежал за границу, присоединившись к ленинской группе. Распространял в России «Искру» , а во время смуты 1905-1907 гг. принимал в ней самое активное участие; оставив свой след от Петербурга до Баку. Заслуги его в деле борьбы с законной властью были по достоинству оценены, и на V съезде партии (1907 г. ) его ввели в состав ЦК. Продолжая свою подрывную деятельность, он время от времени попадал под арест или в эмиграцию. Ногин весьма гордился тем, что успел побывать почти в пяти десятках тюрем (подолгу, однако, нигде не задерживаясь) .

С началом мировой войны ведет пораженческую пропаганду в Саратове, а с 1916 г. - в Московской губернии. После февральских событий 1917 г. , получив возможность продолжать свое дело уже легально, выезжает на фронт, призывая солдат обратить штыки против правительства.

Ногин успел поучаствовать в большевицком перевороте в Петрограде и сразу был назначен наркомом торговли и промышленности. Но 26 октября (накануне продиктовав по телефону сообщникам в Москве текст обращения Петроградского ВРК о совершении «социалистической революции» ) уже оказывается в первопрестольной и становится одним из руководителей Московского ВРК. Под его руководством большевики после тяжелых боев свергают законную власть и в Москве. Ногин в полной мере несет ответственность и за последовавшие затем расправы с участниками антибольшевицкого сопротивления. Именно Ногин уговорил Всероссийский исполнительный комитет железнодорожников (Викжель) отказаться от политической забастовки, чем ленинский режим.

В начале ноября Ногин вступил в конфликт с большинством руководства своей партии по вопросу об отношении к левым эсерам. В результате он лишился поста наркома, но через три недели покаялся, «признал ошибки» и продолжал работать на руководящих должностях, но уже более низкого уровня (он был комиссаром труда Московской области, а затем заместителем наркома труда РСФСР) .

Оптимістичний погляд, який поділяють політики, аналітики та широка громадськість, вперше був сформульований з точки зору теорії переходу: вважалося, що центрально-східноєвропейські суспільства, йдучи «нормальним шляхом історії», знайдуть шлях до ліберальної демократії та капіталізму.  

Спрямованість на створення формальних демократичних інститутів, як правило, витісняє з аналізу зростання неформальних інститутів влади та поширення неліберальних симпатій. Цей погляд призвів до того, що Білорусь, наприклад, в західних академічних колах описується як "остання диктатура", тоді як реалістичніше може вважатися першим авторитарним режимом, встановленим після падіння комунізму.

Титульне питання можна розглянути через різноманітність центрально-східноєвропейських режимів з меценатним середовищем. Ця диференціація ґрунтується на тому, наскільки меценатська політика досягла успіху в інституціоналізації та наскільки сильно її підтримують місцеві еліти та населення. У країнах ЦСЄ існує політична система, сформована навколо мецената, - консервативна неліберальна демократія. В Угорщині, Латвії, Литві та Польщі неформальні структури конкурують з формальними. Останні були розроблені протягом останніх тридцяти років під наглядом Заходу, але вони не встигли досягти місцевих коренів. Дедалі більше демократія в таких країнах означає верховенство більшості, а не верховенство права. Визрівання етнократичного популізму та його поступовий підрив демократичних досягнень особливо очевидно в Угорщині та Польщі.

Тим не менше, ця картина не така вже похмура: кілька країн регіону зірвали тенденцію до авторитаризму та продовжували альтернативні шляхи розвитку. Румунія, Естонія та Північна Македонія показали деякі покращення в просуванні верховенства закону та належного врядування в останні роки. Цілком ймовірно, що коли неформальні установи вичерпають свої ресурси, регіон приступить до нового циклу розвитку. У такому сценарії повернення до ліберальної програми та перезавантаження політичних систем сильно залежатиме від досвіду останніх країн на сході Європи.