Осман, син і спадкоємець Ертогрула (1288–1326), в боротьбі з безсилою Візантією приєднував до своїх володінь область за областю, але, незважаючи на зростаючу могутність, визнавав свою залежність від Коньї. У 1299 р., після смерті Алаеддіна, він прийняв титул «султан» і відмовився від визнання влади його спадкоємців. За його іменем турки стали називатися османськими турками або османами. Влада їх над Малою Азією розповсюджувалася та зміцнювалася, і султани Коньї не змогли перешкодити цьому. Поштовхом до масової тюркізіції стало те що протягом XI–XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн тюркських кочовиків.
Объяснение:
году нашей эры сократил армию до 28 легионов[1]. Во время расцвета Древнего Рима общая численность армии обычно составляла до 100 тыс. человек, но при необходимости могла быть увеличена до 250—300 тыс. человек и более. После реформ Диолектиана и Константина численность римской армии достигла 600—650 тысяч человек, из которых 200 тысяч составляла полевая армия, а остальное — гарнизоны[2]. По некоторым данным в эпоху Гонория списочная численность войск обеих частей римской империи составляла 900 000-1 000 000 солдат (хотя в реальности армия была меньше)[3].
