Согласно традиционному устройству кочевых государств, Улус Джучи после 1242 года делился на два крыла: правое (западное) и левое (восточное). Старшим считалось правое крыло, представлявшее собой Улус Бату. Запад у монголов обозначался белым цветом, поэтому Улус Бату назывался Белой Ордой (Ак Орда)[50]. Правое крыло охватывало территорию западного Казахстана, Поволжья, Северного Кавказа, донские и днепровские степи, Крым. Центром его был Сарай-Бату.
Левое крыло Улуса Джучи находилось в подчинённом положении по отношению к правому, и занимало земли центрального Казахстана и долину реки Сырдарьи. Восток у монголов обозначался синим цветом, поэтому левое крыло называлось Синей Ордой (Кок Орда). Центром левого крыла был Орда-Базар. Ханом там стал старший брат Бату Орда-Эджен.
В Золотой Орде проживали тюркские (кыпчаки, волжские булгары, башкиры, кумыки и др.), финно-угорские (мордва, марийцы (черемисы), удмурты (вотяки) и др.), славянские, северокавказские (ясы, аланы, черкасы и др.) народы[19]. Немногочисленная монгольская верхушка очень быстро ассимилировалась среди местного тюркского населения. К концу XIV — началу XV века кочевое население Золотой Орды обозначалось этнонимом «татары»[19][54].
В Золотой Орде происходил этногенез волжских, крымских, сибирских татар.[54] Тюркское население восточного крыла Золотой Орды составило основу современных казахов, каракалпаков и ногайцев.
Объяснение:
Історія – це не просто минуле
Объяснение:
«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців»,- говорив класик світового кінематографу Олександр Довженко.
Український письменник розкрив проблему незнання українцями національної історії. Він дуже болісно сприймав таку недбалість, вбачаючи в ній причину всіх негараздів України, джерело невдач і поразок її народу в боротьбі за існування. Митець, який своїм покликанням вважав служіння рідному народові, вперше на повний голос сказав про те, у чому так боялися зізнатися українці: ми не маємо історичної гордості, бо просто не знаємо, чим і як можна пишатися.
Якщо народ не знає своєї історії і не несе за це відповідальності, то будь-хто може скористатися такою слабкістю й висвітлити історичні факти по-своєму, задля власних інтересів, що досить часто сьогодні відбувається. Саме з цієї причини в Україні виникають суперечки з приводу того, чи варто проголошувати тих чи інших осіб національними героями, чи доцільно знищувати пам`ятники комуністичним діячам та з багатьох інших питань. Усі ці непорозуміння є наслідком незнання громадянами нашої країни історичних фактів.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною? Чому вінок і рушник мають таке глибоке символічне значення для нашої культури? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свій народ.
Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про події минулого. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати до запобігти їх повторенню. Саме це є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.
Давайте вивчати історію рідного краю, народу заради розвитку і процвітання нашої Батьківщини. Не знаючи минулого, неможливо зрозуміти сьогодення і мету майбутнього.
