ответ:Мировоззрение Абая предстает перед нами как ужи сложившаяся система взглядов. Мы не можем проследить этапы его духовного созревания из-за того, что не имеем ни примеров раннего творчества, ни мемуарной литературы. Однако, сравнивая его взгляды на мир и человека с мировоззрением поэтов-современников Абая, мы обнаруживаем зияющую пропасть. Абай не сходился с ними практически ни в одной значительной проблеме, и, прежде всего проблеме места человека.
Отношение к человеку и отражение этого отношения во многом определяют как философию, так и литературу времени. Современники Абая — поэты разных философских пристрастий. Известно, что классик выразил резкое неприятие поэзии и взглядам Дулата и Шортанбая — поэтов клерикального направления, что отразилось в его стихах. Однако, именно эти поэты впервые в казахской литературе отразили драму идей, которая явилась в связи с внедрением ислама в языческий мир кочевника. Сама религия, понимаемая большинством как простое отправление обрядов, стала ареной небывалых мировоззренческих столкновений. Было немало поэтов, открыто не принимавших кораническое учение, завуалировано отразивших это в своих стихах, начиная со времени раннего средневековья (персо-таджикские поэты — и среди них великий богохульник Хайям). Читая в юности в оригинале поэтов Востока, Абай не мог не знать такого скептического отношения к вере и духовенству. Широко же известные в казахской степи стихи Дулата и Шор-танбая требовали от него ответа — признания и поддержки или же оппозиционного отношения, Абай выразил неприятие поэзии и мировоззрения своих предшественников, не столько восславляющих ислам, сколько осознающих свое существование как противостояние другим конфессиям, прежде всего христианской вере. Поэтическая интерпретация темы бога включала не столько проблему поиска истины, сколько идеологический момент противостояния насильственной христианизации степи, экономического и политического закабаления, Дулат и позже Шортанбай в большей степени были апологетами ислама, они чрезвычайно прямолинейны в понимании бога, значении религии для людей, в их философской системе отсутствуют внутренние противоречия, являющиеся двигателем мысли. Человек — слуга Аллаха, только такое место определяется клерикальной казахской поэзией для огромной массы, которая и социально, и нравственно неоднородна. С одной стороны это великое уравнение — богатого и нищего, с другой стороны духовенство не всегда придерживалось истины, склоняясь в решении важных жизненных проблем на сторону власть имущих. Таким образом, неимущий часто оказывался виновным не только перед властями, но, потугами духовенства, и перед богом.
Объяснение:
ОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА
Упродовж другої половини XIV—XV ст. на етнічних українських землях помітно прискорилися процеси формування суспільної структури. Чіткіше виявлялися відмінності між суспільними верствами і групами, наповнювалися новим змістом їхні права та обов'язки. У різних регіонах соціальна структура мала свої особливості. Це пояснювалося різними формами суспільного й економічного розвитку країн, до складу яких входили українські землі.
Панівне становище займали князі й боярсько-рицарськиіі люд. Із середини XV ст. останніх починають називати шляхтичами. Отримуючи нові пільги і привілеї (особливо у складі Польщі), вони все більше відокремлювалися й віддалялися від решти в населення. Привілейоване становище займало у суспільстві й духовенство, помітно зростала його чисельність, визначалися права і привілеї. Найчисельнішою верствою залишалося селянство. З розвитком міст збільшувалася чисельність міщан. Наприкінці XV ст. зароджується новий суспільний стан - козацтво, якому в майбутньому судилося відіграти надзвичайно важливу роль в історії України. Перші достовірні згадки про козаків зафіксовані у джерелах наприкінці XV ст.
У другій половині XIV—XV ст. прискорюється становлення основних верств українського середньовічного суспільства.
ОСНОВНІ ГРУПИ ПАНІВНОГО СТАНУ ТА IX ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ
Відмінності у політичному и соціальному розвитку країн, до складу яких потрапили українські землі, позначилися на становищі панівної верстви. Так, у Литві більшість знаті отримувала право на володіння землею лише за умови виконання певних обов'язків (насамперед військового) перед державою, тому воно не було спадковим. Водночас існувало й отчипне (спадкове) землеволодіння.
Верхівку панівного стану утворювала титулована знать - нащадки князів Рюриковичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдяки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. З часом формується поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.)та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. Щоденне життя князів проходило у вирішенні різноманітних питань політичного характеру, взаємин з місцевою владою, збереження й примноження власних володінь, утримання двору, розв'язання конфліктних ситуацій.
«Сходинку» нижче займали лами, які відрізнялися від інших груп шляхти давністю роду, отчинним характером землеволодіння й певними правами. Будучи багатими землевласниками, вони жили у розкоші, мали слуг. Щоденно клопоталися про власне господарство, влаштовували банкети, полювання тощо. Середній шляхти складався з основної маси боярсько-рицарського люду, котрі відбували військову повинність, прагнули розширити право на землю й позбавитися залежності від князів і панів. їхні будні проходили у виконанні різних доручень, військових виправ, в облаштуванні домівки, веденні господарства, а також час від часу в розвагах. Найнижчий складали дрібні шляхтичі-службовці, котрі виконували різні повинності, та «панцерні слуги», що відбували військову службу. їхнє життя мало чим відрізнялося від життя заможних селян, адже часто доводилося самим обробляти власну землю.
Інакше формувався панівний стан у Галичині й Західному Поділлі. Відмінність полягала насамперед у тому, що князів тут майже не було і вони не становили окремої групи. Бояри-рицарі до середини XV ст. перебували на становищі особистих слуг короля. Вони повинні були жити у власних селах, нести кінну службу на користь короля, не мали права без його дозволу продавати чи дарувати свою землю, змушені були займатися ремонтом замків, сплачувати окремі податки. Тим часом польська шляхта ще наприкінці XIV ст. домоглася від короля ви-знання права приватної власності на свої земельні володіння, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, на власне самоврядування й виборне судочинство. І лише у 1434-1447 рр. українські бояри-рицарі урівнялись у правах з польською шляхтою, що прискорило процес їх перетворення на соціальну верству й змінило б щоденного життя. Воно стало спокійнішим, незалежним ні від кого, проходило у турботах за власний маєток, у розв'язанні проблем шляхетської спільноти у повіті й воєводстві, різноманітних розвагах тощо.
Попри наявні відмінності у становищі різних соціальних груп знаті вони являли собою єдиний панівний стан.
Князь Костянтин Острозький
Наймогутнішим князі всі,ким родом наприкінці XV - у першій половині XVI ст. був рід Острозьких, котрих не без підстав називали «некоронованими королями Русі». З-поміж них своїми здібностями та впливом вирізнявся Костянтин Іванович Острозький
