Большие плавания XV-XVI вв. коренным образом изменили представление европейцев об окружающем мире, подтвердили гипотезу о шарообразности Земли. Научные знания обогатились бесценными сведениями о новых моря, океаны и континенты. Однако последствия этих открытий для разных народов и стран не были однозначными.
В результате географических открытий возникла и окрепла колониальная система, главная цель которой состояла в ограблении богатств захваченных стран с безжалостной эксплуатации местного населения. По мнению специалистов, до начала Конкисты населения Американского континента достигало 15 млн человек. В XVII в. оно уменьшилось до 8 млн. К таким человеческих потерь приводило физическое уничтожение индейцев, их гибель на рудниках. Кроме того, жители Америки были беззащитными перед болезнями, которые принесли с собой европейцы: тиф, чума, холера, оспа, корь, грипп. От «новых» болезней погибли миллионы людей. Сокращение населения и рабочих рук в Америке было настолько стремительным, что в их защиту выступила католическая церковь, а также император Карл V. Он объявил индейцев подданными короля, находятся под защитой закона. В американских колониях не хватало рабочих рук. Европейцы организовали доставку в Америку чернокожих рабов из Африки. Работорговля стала одним из самых выгодных «торговых мер».
В ходе географических открытий мировые торговые пути из Средиземноморья к Атлантическому и Индийского океанов постепенно перемещаются. Начинает формироваться мировой рынок бурному экономическому развитию многих стран. Приток дешевого серебра и золота привел к повышению цен. В Европе на десятилетия растянулась «революция цен», которая привела к обогащению части населения. Постепенно богатства, возникшие в результате ограбления колоний или несправедливой торговли, оседали в сокровищницах европейских монархов, католической церкви, а также у купцов и банкиров.
Відповідь:
Походження терміну має різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) ототожнював антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в IV—VII століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі, який умовно називають Антський союз.
Слов'янські археологічні культури 7-го століття н. е.
Територія розселення антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти являють собою пеньківську культуру.
За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром[3]. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю[3].
Йордан та візантійські автори II-ї половини VI століття н. е. називали дві групи слов'ян, котрі жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, вважав їх предками українського народу.
Відкидаючи погляди щодо антів, як на пращурів якогось одного народу, чимало дослідників бачили у них основоположників усіх східних слов'ян, втім зокрема чеський славіст Любор Нідерле та російський археолог О. Спіцин вважали антів предками виключно південної групи східних слов'ян. Окремі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Однак сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов'янами частинах Балканського півострова.
Пеньківська культура в V—VI ст. на тлі інших слов'янських та балтійських культур.
Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анагаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвалибуд та ін.. Подібна традиція складних імен зустрічається в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української[джерело?]. Візантійський історик Прокопій (490—562 рр.) пише, що анти і слов'яни говорили однією мовою:
Пояснення:
