Північніше скіфів жили племена, відомі стародавнім авторам під іменами будівель, гелонів, неврів. За східним кордоном Скіфії простягалися землі савроматів. Західними сусідами скіфів були фракійці, які займали територію від Карпат на півночі до Егейського моря на півдні. Фракійські племена були осілими хліборобами і скотарями. Найбільш відомі гети, трібалли, агафірси, одриси. На початку V ст. До н. е. одриси створили державу, підпорядкувавши собі і деякі інші племена. Засновник одриського царства Терес I видав свою дочку заміж за скіфського царя Аріапіфа, від цього шлюбу народився Октамасад. У наступного царя фракійців Сіталка намагався сховатися Скіл, переслідуваний за зраду скіфським звичаям. Між скіфами і фракійцями існували тісні торговельні та культурні зв'язки. Наприклад, у фракійців набули поширення скіфські мечі-акінаки і щити, а у скіфської знаті - фракійські срібні судини.
У Прикубання і на східному узбережжі Азовського моря сусідами скіфів були сінди і меоти. Їх основними заняттями були Плужне землеробство, пастушеське скотарство і рибальський промисел. Деякі синдські і меотські племена складалися в залежності від скіфів. В результаті тісного спілкування відбувалося змішання скіфської і меотської культур на Північно-Західному Кавказі.
З VI ст до н. е. в Північному Причорномор'ї існували грецькі міста-держави, в числі яких Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (на Бузькому лимані), Херсонес (Сучасний Севастополь), Пантікапей (сучасна Керч) та інші. Грецькі колонії виникали за згодою місцевих племен, скіфи були зацікавлені в постійних торгових, політичних і культурних зв'язках з греками. Скіфи купували в причорноморських містах вино, оливкову олію, рибу, сіль, вироби грецького ремесла.
Греки вивозили зі Скіфії худобу, хліб, хутра, мед, а також рабів. На початку V ст. До н. е. міста, що лежали по берегах Керченської протоки, об'єдналися під владою Пантікапея, утворивши Боспорську державу. Населення Боспору було змішаним, значну його частину становили меоти і скіфи. Час від часу боспорці, як і жителі інших грецьких держав Причорномор'я, опинялися в данніческой залежності від Скіфського царства
Объяснение:
Я́ков Ви́лимович Брюс (англ. Jacob (James) Daniel Bruce, 1669(1669), Москва — 19 апреля (30 апреля) 1735, Московская провинция, усадьба Глинки, ныне в черте города Лосино-Петровский) — российский государственный деятель, военный, инженер и учёный, один из ближайших сподвижников Петра I. Умелый полководец, генерал-фельдмаршал (1726), создатель российской артиллерии, граф (1721).[1]
Биография
Представитель знатного шотландского рода Брюсов, младший брат Романа Вилимовича Брюса, первого обер-коменданта Санкт-Петербурга. Предки Я. Брюса с 1647 года жили в России.
Участвовал в Крымских (1687, 1689) и в Азовских (1695, 1696) походах Петра I, участвовал в становлении русской артиллерии во время Северной войны, за командование русской артиллерией в Полтавской битве 1709 года был удостоен ордена Андрея Первозванного.
В 1714 году обвинён в хищении казны и освобождён от наказания личным указанием Петра I. В 1716 году привлечён к составлению воинского артикула, а с 1717 года он назначен сенатором и президентом Берг- и Мануфактур-коллегий.
В 1721 году Брюс получил титул графа Российской империи. 30 августа 1725 года награжден орденом Св. Александра Невского.
28 января (8 февраля) 1725) умер император Пётр I. Уже после его кончины, в 1726 году, стал генералом-фельдмаршалом и ушел в отставку, посвятив себя полностью научной деятельности. Он поселился в любимом своём поместье Глинки в сорока с небольшим верстах от Москвы (ныне в черте города Лосино-Петровский), при впадении реки Воря в Клязьму.
В 1732 году получил в собственность расположенные близ Москвы «село Перово с деревней Тетеревниковкою»[2].
Брюс был одним из образованнейших людей России, естествоиспытателем и астрономом, и владел крупнейшей библиотекой, насчитывавшей около 1500 томов, почти исключительно научно-технического и справочного содержания. Он нигде не учился и всего добился самообразованием. Он составил: русско-голландский и голландско-русский словари, первый русский учебник по геометрии. В 1696 году им была составлена «Карта земель от Москвы до Малой Азии». А в 1702 открыл первую в России обсерваторию при Навигацкой школе (был ее директором) в Москве. Школа помещалась в Сухаревой башне, построенной в 1695 и сильно контрастировавшей с архитектурой патриархальной Москвы. Возможно, именно поэтому народная молва приписывала Брюсу славу чернокнижника и чародея.
Яков свободно владел шестью европейскими языками, а его «кабинет курьёзных вещей» был единственным в своём роде в России и после смерти Брюса влился в кунсткамеру Академии наук.
Участвовал в закладке Санкт-Петербурга 16 мая 1703 г. Подписал Ништадтский мир.
Является автором зодиакальной радиально-кольцевой планировки Москвы.
Участвовал в издании справочно-астрологического «Брюсова календаря» (1709-1715). Вопреки распространённому мнению, Брюс не был ни автором, ни составителем этого знаменитого издания, его участие ограничилось общей цензурой. Бо́льшая часть текста календаря написана издателем Василием Киприяновым.[1] Впоследствии в России было издано немало поддельных «Брюсовых календарей».
Яков Брюс скончался 19 апреля (30 апреля) 1735. Так как он был бездетен, почти всё его имущество перешло к племяннику — генерал-поручику Александру Романовичу Брюсу, сыну первого обер-коменданта Петербурга Роберта Брюса, крестнику Александра Меншикова. На месте его кончины (недалеко от станции Монино) находится Дом-музей Я. В. Брюса.
