По́ловці — тюркський народ пізнього середньовіччя. У XI—XIV століттях населяли Євразійський степ від Дунаю до Іртиша (мали свою державу — Дешт-і Кипчак)[1]. У XI столітті опанували українські степи (Північне Причорномор'я), витіснивши на околиці печенігів, хозарів, ясів. У ХІ—XIIІ ст. перебували у тісних воєнно-політичних, культурних і торговельних контактах з Руссю, Візантією, Грузією, Аланією, Угорщиною, Болгарією, Волзькою Булгарією[1]. У 1236—1240-х роках підкорені Монгольською імперією, увійшли до складу Золотої Орди. Частина відкочувала до Візантії, Болгарії, Волощини, Угорщини, Кавказу, Русі[1]. Справили великий вплив на політику, військо, культуру, мистецтво сусідніх держав та народів. Говорили половецькою мовою, що в XIII—XIV ст. була мовою міжнаціонального спілкування на теренах Золотої Орди. Стали основним елементом етногенезу степових кипчацьких народів — кримських татар і татар, казахів[1] кумиків, караїмів, ногайців та інших. Взяли участь у генезі українців[2], угорців, молдован, румунів, росіян[2], народів Північного Кавказу, Криму, Поволжя та Середньої Азії. Найдовше половецьку ідентичність зберігали до XVIII ст. мешканці Куманської автономії в Угорщині. Інші назви — кипчаки, кумани.
Объяснение:
По́ловці — тюркський народ пізнього середньовіччя. У XI—XIV століттях населяли Євразійський степ від Дунаю до Іртиша (мали свою державу — Дешт-і Кипчак)[1]. У XI столітті опанували українські степи (Північне Причорномор'я), витіснивши на околиці печенігів, хозарів, ясів. У ХІ—XIIІ ст. перебували у тісних воєнно-політичних, культурних і торговельних контактах з Руссю, Візантією, Грузією, Аланією, Угорщиною, Болгарією, Волзькою Булгарією[1]. У 1236—1240-х роках підкорені Монгольською імперією, увійшли до складу Золотої Орди. Частина відкочувала до Візантії, Болгарії, Волощини, Угорщини, Кавказу, Русі[1]. Справили великий вплив на політику, військо, культуру, мистецтво сусідніх держав та народів. Говорили половецькою мовою, що в XIII—XIV ст. була мовою міжнаціонального спілкування на теренах Золотої Орди. Стали основним елементом етногенезу степових кипчацьких народів — кримських татар і татар, казахів[1] кумиків, караїмів, ногайців та інших. Взяли участь у генезі українців[2], угорців, молдован, румунів, росіян[2], народів Північного Кавказу, Криму, Поволжя та Середньої Азії. Найдовше половецьку ідентичність зберігали до XVIII ст. мешканці Куманської автономії в Угорщині. Інші назви — кипчаки, кумани.
,Через деспотию, как форму государственного правления, в своем развитии можно сказать без преувеличения, все государства Древнего Востока. Это Вавилон – государство, расположенное в долинах рек Тигр и Евфрат, Китай, Индия, Индия, Урарту, древний Иран (Персия).
История формирования и развития этих стран имела ряд специфических особенностей концентрации политической, военной и, зачастую, религиозной власти в неограниченной форме в руках одного человека. Правитель становился деспотом – единоличным хозяином государства (despotos – по-гречески «владелец», «господин», despoteia – «неограниченная власть»).
Признаки, отличающие восточную деспотию:
• Наследственность власти, монархия.
• Неограниченность власти, правитель сосредоточивает в своих руках все функции и полномочия, в том числе законодательные, исполнительные, судебные, военные.
• Сплочение государства вокруг центра.
• Чрезмерное количество чиновников, раздутый административный аппарат.
• Земельная собственность принадлежит и контролируется правителем.
