Общественное движение при Александре II, действительно, возросло на фоне ослабления цензуры и репрессий. Общественное движение было довольно пестрым, в нем были и дворяне, и разночинная интеллигенция.
Возникло либеральное движение, возглавляемое Унковским, Чичериным, Кавелиным. Их главными тезисами были введение гражданских и политических свобод, улучшение жизни крестьян, отмена сословных преград, конституция.
В период с 1880 по 1881 годы ослабилась цензура и государство наладило контакт с либералами (правда, после смерти Александра 2 Ларис-Меликов подал в отставку, чтобы лишить их поддержки).
Возникло также и революционно-демократическое движение, которое вынашивало идею свержения самодержавия и перехода к социализму. Данное движение сначала оформилось вокруг журнала «Современник» Чернышевского. Также популярностью пользовался «Колокол» и «Полярная звезда». А такая организация как «Земля и воля», а также кружок Ищутина пропагандировали свои идеи, вызывая крестьянскую революцию.
В это же время возникло народничество в лице Лаврова, Бакунина, Ткачева, которые выступали за переход к социализму через общину без капитализма. И с 1874 года началось «хождение в народ» агитаторов. Но это также не увенчалось успехом.
Кроме того, существовало консервативное общественное движение, организованное Катковым, Победоносцевым. Их идеей было доказательство пагубности либеральных реформ для России. Они считали, что реформы стимулируют революционное движение.
Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ.
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів. Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися.
Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця 19 - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.
