Объяснение:
ЛЕРМОНТОВ Михаил Юрьевич
(1814-1841) русский поэт
Лермонтов погиб на дуэли, которая произошла из-за ничтожного по нынешним понятиям повода.
Убийцей поэта стал его бывший товарищ по юнкерской школе Николай Мартынов. О ссоре Лермонтова и Мартынова, приведшей к дуэли, очевидцы говорят разное, но все сходятся в том, что Мартынова возмутила острота, пущенная в его адрес поэтом. Увы, понятие чести в XIX веке имело и свои отрицательные стороны. Невинная шутка могла стоить жизни.
Дуэль состоялась 15 июля. на горе Машук. Возле Пятигорска.
Саму дуэль и гибель поэта полнее и точнее всех описал секундант Лермонтова князь Александр Васильчиков.
«…Лермонтов остался неподвижен и, взведя курок, поднял пистолет дулом вверх, заслоняясь рукой и локтем по всем правилам опытного дуэлиста. В эту минуту, и в последний раз, я взглянул на него и никогда не забуду того спокойного, почти веселого выражения, которое играло на лице поэта перед дулом пистолета, уже направленного на него. Мартынов быстрыми шагами подошел к барьеру и выстрелил. Лермонтов упал, как будто его скосило на месте, не сделав движения ни взад, ни вперед, не успев даже захватить больное место, как это обыкновенно делают люди раненые или ушибленные.
Мы подбежали. В правом боку дымилась рана, в левом - сочилась кровь, пуля пробила сердце и легкие. …»
Убийца Лермонтова тоже порывался написать воспоминания о поэте (как-никак он знал его много лет! ) и, очевидно, хотел в какой-то мере оправдаться перед современниками и потомками. Он дважды начинал свои записи и оба раза бросал, написав по нескольку страниц; дальше воспоминаний об учебе в юнкерской школе Мартынов не пошел. Мартынов прожил 60 лет и умер спустя 34 года после дуэли.
Похороны Лермонтова не могли быть совершены по церковному обряду, несмотря на все хлопоты друзей, официальное известие об его смерти гласило: «15-го июля, около 5 часов вечера, разразилась ужасная буря с громом и молнией; в это самое время между горами Машуком и Бештау скончался лечившийся в Пятигорске М. Ю. Лермонтов» . По словам князя Васильчикова, в Петербурге, в высшем обществе, смерть поэта встретили отзывом: «Туда ему и дорога» … В своих воспоминаниях П. П. Вяземский, со слов флигель-адъютанта полковника Лужина, отметил, что Николай I отозвался об этом, сказав: «Собаке — собачья смерть» .
Спустя несколько месяцев Арсеньева перевезла прах внука в Тарханы.
ОбъяснНа схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією, простягалися незаймані землі. Колись вони належали Чернігово-Сіверському князівству, були гарно залюднені та обжиті, але в 13 ст. зазнали спустошливих набігів ординців. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами. Від 30-х рр. 17 ст. сюди потяглися українські переселенці, які залишали рідні міста після невдалих повстань, війни, визиску чужинців. Царський уряд усіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від ударів зі Степу.
Масові переселення українців випали на середину 17 ст. Складність внутрішньої ситуації, пов’язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села, залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. козаки під проводом полковника Івана Дзиковського на Тихій Сосні, притоці Дону, заснували місто Острогозьк.
Інший великий гурт переселенців на чолі з Герасимом Кондратьєвим того самого року заснував місто Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано місто Харків. Подібну історію заснування мали такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай оселялися невеликі групи переселенців із різних земель України. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого регіону - Слобідська Україна, або Слобожанщина.
Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. Зокрема, право займанщини, за яким кожен переселенець привласнював собі стільки землі, лісу, сінокосів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків українські переселенці зобов’язувалися відбувати військову службу. Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, яке царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя полягало в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.
Отже, протягом другої половини 17 ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постала нова козацька Україна - Слобідська.
Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської та більшу частину Бєлгородської областей теперішньої Російської Федерації.
ение:
