Гетьман Іван Мазепа є чи не найзнанішим у світі українцем. Він – герой численних європейських хронік, творів незліченної кількості митців, серед яких достатньо згадати Байрона, Пушкіна, Гюго, Словацького, Рилєєва, Чайковського. Разом з тим попри помітну роль у європейській історії Мазепа залишається напрочуд суперечливою постаттю в історії українській.
Українська нація не є єдиною щодо оцінки діяльності одного з найвидатніших її представників і через 3 сторіччя по його смерті; фахівці часом дотримуються цілком полярних думок; бракує єдності в поглядах і серед громадськості. Для одних Мазепа – "зрадник" і "запроданець", для інших – ікона й героїчний символ національно-визвольної боротьби.
Події в Полтаві, де громада міста намагається встановити пам'ятник гетьманові, долаючи опір окремих політичних сил і чиновників, засвідчують, що проблема ролі Мазепи в українській історії давно вже вийшла за межі суто наукового інтересу, являючи собою інтерес громадсько-політичний, і набула особливої гостроти в контексті відродження державності.
Це есе є невеликою спробою бодай на крок наблизитися до спільної оцінки власного минулого – такої потрібної нації для того, аби торувати шлях у спільне майбутнє.
Патріот чи зрадник?
Перш ніж вдаватися до аналізу проблеми, слід зробити декілька істотних зауважень. Фактів (документів, свідчень очевидців, речових пам'яток тощо) щодо діяльності гетьмана Мазепи не бракує. Втім, як відомо, голі історичні факти стають значущими лише тоді, коли їм надають відповідної інтерпретації. Інтерпретуючи постать Мазепи в українській історії, ми маємо виходити, по-перше, з конкретних умов його доби, а по-друге, – з інтересів української нації, політичним лідером якої Мазепа був упродовж 22 років.
Прислухаймося спершу до тих, хто вже 300 років зве перехід Мазепи на бік шведського короля під час Північної війни зрадою. Їхні голоси завжди було чути найдужче, особливо гучно вони лунають із північного сходу. Кого ж у такому разі зрадив Мазепа? Російська православна церква проголосила гетьманові анафему (досі чинну) за зраду особисто царя Петра І. Справді, зрада – то тяжкий гріх, за який карає Господь і вкривають презиртвом люди. Але чи міг гетьман зрадити монарха?
Цілком очевидно, що відносини між Мазепою й Петром І не можна розглядати як звичайні людські стосунки. Бог-бо створив людей рівними, а між гетьманом і царем рівності не існувало. Це були відносини очільників двох державних формацій: Гетьманщини та Московщини, причому друга встановлювала протекторат над першою на підставі Переяславської угоди 1654 р. Коломацькі статті, що їх підписав Мазепа, формально підтверджували чинність цієї угоди, до якої було додано ще декілька пунктів. У таких політично-правничих відносинах не могло йтися про "зраду" – хіба що про порушення угоди або її розірвання.
Документально засвідченим є такий факт: коли Мазепа звернувся до Петра І з проханням надати йому до розпорядження козацьке військо, аби захищатися від наступу поляків, цар відмовив йому. Таким чином, Петро І першим порушив умови українсько-російського договору, відповідно до якого цар був зобов'язаний боронити Україну від ворогів. У відповідь гетьман скористався jus resistendi – правом васала повстати проти свого сюзерена, якщо той не дотримується своїх зобов'язань. Так само вчинили провідник лівонської шляхти Йоганн фон Паткуль, що виступив проти Швеції; Станіслав Лещинський, котрий боронив польські шляхетські вольності проти саксонського абсолютизму; господар Молдови Дмитро Кантимир, який повстав проти Османської імперії; Ференц Ракоці, що намагався усунути Габсбургів від влади в Угорщині.
Мазепа не був одинаком і в Україні. Разом із ним на бік шведів перейшли козацька старшина, тобто українська політична еліта, тисячи козаків і запорожці. Останні відстоювали інтереси українського народу, синами якого були, й особисто нічим не були зобов'язані російському цареві. Зраджувати, зрештою, можуть окремі люди, а не цілі народи.
Объяснение:
Германией почти одновременно: Италия – в 1861, Германия – в 1871, и там, и там во главе стали монархи, но произошло это совершенно по-разному. И с разными результатами.
Пруссия устроила три образцово-победоносных блицкрига: с Данией, братской Австрией и с Францией, со зверским наслаждением отомстив французам за наполеоновские времена. Народ безмолвствовал, парламент одобрял. Железный канцлер, Отто фон Бисмарк с шишаком на голове и большим прусским сердцем, преподнес своему королю императорскую корону. Остановиться немцы не смогли: сегодня возник Второй Рейх, а завтра весь мир должен стать германским. И везде будет порядок – неужели кому непонятно?
Итальянские государства были еще более крошечными, чем германские княжества. В каждом тоже сидело по корольку, герцогу, а в Папской области Папа Римский. В Неаполе и на Сицилии правил самый колоритный король – Фердинанд-бомба Бурбон. Его так прозвали, потому что ему везде мерещились заговорщики и бомбы, поэтому он свирепствовал, как хотел. Любили Италию и австрийцы, но по-своему. Они оккупировали Тоскану, забыли уйти из Романьи, папской провинции, насаждали военные режимы на севере.
Итальянцы, в отличие от немцев, сердца имели явно погорячее. И другие традиции. Вся страна покрылась сетью тайных обществ, в подполье готовились восстания и ковались революционеры. Вспомним роман «Овод» Войнич. Горькая история любви и самоотречения, прежде всего антирелигиозная, но на каком историческом фоне. «Рисорджименто» переводится как «национально-освободительное движение», но лучше всего звучит без перевода. И конечно, фигура Гарибальди – красные рубашки, молниеносные высадки, геройские сражения. Война с Австрией, которую вел Пьемонт, наиболее патриотическая монархия на севере, взорвала Италию. Везде начались восстания, сами итальянцы больше всего хотели выгнать австрийцев, а из Рима еще и французов, которых Папа оставил для своей охраны от них.
Судьбу будущей Италии решили плебисциты – так активно люди хотели участвовать в судьбе страны. В результате Центр объединился с Пьемонтом. Гарибальди бросился в Сицилию, потом ворвался в Неаполь. На Юге также были проведены голосования, и он объединился с Пьемонтом. В 1861 г. Италия была объявлена конституционной монархией. В этом была большая заслуга короля Пьемонта Виктора-Эммануила и премьер-министра Кавура. Но был ли хоть один итальянец, который оставался равнодушным к тому, что делалось вокруг? Судя по всему, нет.
Не собиралось молодое государство никого учить ни культуре, ни порядку. Порядка долго и не было. На Юге партизанили крестьяне, надеявшиеся решить так свои проблемы, в Риме Папа сидел за спинами французов до 1870 г. Когда они ушли, он сдался, отдал королю светскую власть в своих владениях и объявил себя «вечным пленником итальянского государства». От объединения остались легенды о героях и чувство соучастия народа в истории. Все это как-то совсем не по-немецки. И хорошо, что так.
