Первобытная культура в лексиконе антропологов - любое из многочисленных обществ, характеризующихся особенностями, которые могут включать в себя отсутствие письменного языка, относительную изоляцию, небольшую численность населения, относительно простые социальные институты и технологии и в целом медленный темп социокультурных изменений. В некоторых из этих культур история и убеждения передаются через устную традицию и могут быть провинцией человека или группы, специально подготовленных для этой цели.
К основным чертам относятся:
• Очень низкий уровень развития производства (в виде собирательства и охоты, и первобытного скотоводства после того, как человек приручил животных)
• Коллективный труд
• Существует общинная собственность, которая распространяется на орудия и на средства производства
• Распределение продуктов производства носит распределительный характер
• Человек становится зависимым от окружающей среды, от природы, потому что он имеет только примитивные орудия труда (буквально такие как камень и палка, и позже – лук для охоты)
2)Признаки распада первобытного обществаРаспад первобытного общества начинается тогда, когда появляются предпосылки для Великой неолитической революции, которая произошла в хозяйстве. Данная революция спровоцировала новые социальные явления, которые как раз-таки и привели к разложению и распаду первобытного общества, на обломках которого возникли раннеклассовые государства.
Признаки распада первобытного общества заключаются в следующем:• Появляется имущественное и социальное неравенство
• Появляется родовая знать
• У производства появились излишки из-за интенсивной экономической деятельности
• Появился и усилился товарообмена
• Совершился переход от родовой общины к соседской
• Родство по материнской линии сменилось на родство по отцовской
• Появляется патриархальная семья
Це, власне, й пишуть про нього в некрологах. За життя, однак, багато хто ставив питання: як він міг, блискучий історик, залишатися членом Комуністичної партії Британії аж до самого її (компартії) саморозпуску 1991 року, тоді як безліч британських комуністів-інтелектуалів вийшли з неї ще після Будапешта 1956 року чи Праги 1968-го? У суспільній пам’яті Гобсбавм пов’язаний із епізодом, який стався вже після розпуску компартії: в інтерв’ю з Майклом Іґнатьєвим 1994 року Гобсбавм виправдовував свою довічну вірність комунізмові тим, що той обіцяв нормальне майбутнє – і якби йому (комунізмові) таки вдалося виконати цю обіцянку, то десятки мільйонів жертв совєтського терору були б цілком виправданими.
Ми ніколи не дізнаємося, чи Гобсбавм думав це насправді, чи відбивався від незручних питань епатажними відповідями. Його майбутнім біографам доведеться додумувати за нього. Що можна виключити одразу, то це наївність у стилі Вольтерового Панґлоса, що все на краще у цьому найкращому з можливих світів. Гобсбавм не лише писав про «коротке двадцяте століття» з його війнами і кризами, а й прожив його, «від а до я», і тому не вірив у щасливий кінець історії.
рик Гобсбавм (9 червня 1917–1 жовтня 2012)
