У 50-60-х pp. XIX ст. Англія дотримувалася принципів зовнішньої політики, що були напрацьовані ще в попередньому столітті. її головною метою було збереження і примноження економічної та політичної могутності держави.
Провідником англійського зовнішньополітичного курсу став Генрі Пальмерстон (1784-1865). Він одержав освіту в університетах Единбурга і Кембриджа та понад півстоліття знаходився серед най впливовіших лідерів Англії. Г. Пальмерстон поєднував у собі риси аристократа і державного діяча, прихильника лібералізму всередині країни й жорстоких методів у зовнішній політиці. Він зумів накинути англійському суспільству думку про вищість Англії, про її особливу роль у міжнародних відносинах. "Британський підданий у будь-якій країні може бути впевненим, що пильне око і сильна рука Англії захистять його від несправедливості та образи", - підкреслював Г. Пальмерстон. Найсильнішим аргументом британського уряду в суперечках була військова могутність, насамперед флот.
Після закінчення війни небезпечним противником Англії стала Франція. Заради зміцнення власних позицій Англія виявила зацікавленість в об'єднаній Італії, яка могла створити противагу Франції. На словах підтримуючи Польщу в її боротьбі проти російського царизму і Данію, до якої вторглася Пруссія, уряд Пальмерстона не бажав ризикувати життям жодного англійського солдата.
Увагу Англії привертала громадянська війна у Сполучених Штатах Америки. Великі підприємці, земельна аристократія підтримували Південь. Пальмерстон уважав, що там має постати окрема держава. Але багато хто в Англії розумів, що війна між Північчю і Півднем у США є битвою між демократією та системою рабства. Перемога Півночі показала неспроможність Англії проводити всеосяжну політику, бути "володаркою світу".
Диктату́ра пролетариа́та — в марксистской теории форма политической власти, выражающая интересы рабочего класса. Согласно марксизму, во время превращения капиталистического государства в бесклассовое коммунистическое общество должен пройти переходный период, когда государство ещё будет существовать, но власть в этом государстве будет принадлежать пролетариату, а формой власти будет диктатура[Прим. 1]. В этот переходный период неограниченная власть, по теории Маркса, будет употреблена на то, чтобы разрушить существующую политическую систему, а также подавить группы населения, поддерживающие эту систему. Иные формы перехода к коммунизму, согласно версии марксизма 1840-х годов, невозможны[Прим. 2]. Существует мнение, что эта форма власти была применена на практике во время Парижской коммуны и большевиками в первоначальный период существования Советской России и СССР, где она реализовалась в виде власти компартии, осуществлявшей диктатуру от имени пролетариата. С концепции диктатуры пролетариата советский политический строй официально описывался вплоть до XXII съезда КПСС (1961 год). На XXII съезде было провозглашено и внесено в программу партии, что в результате завершения строительства социализма диктатура пролетариата в СССР выполнила свою историческую роль и с точки зрения внутреннего развития перестала быть необходимой. Была введена новая концепция общенародного государства (всенародной социалистической демократии), в которую, как предполагалось, превратилось Советское государство[1].
