Етногенез українців, так чи інакше пов’язаний з історією
східних слов’ян, становить центральне питання в межах усієї національної української
історіографії. Не є винятком і сучасний процес історіописання археологами, присвячений аналізу цієї проблематики. Після зникнення панування комуністичної ідеології в
науковій думці та відродження на теренах колишнього Радянського Союзу національних
історіографічних шкіл, згідно влучного Г. Касьянова, відбулася актуалізація питання щодо визначення власного національного «я» й окреслення «образу Іншого» [1, 15]. У межах «нових» східнослов’янських держав такими «іншими» насамперед
виявилися саме спільноти східних слов’ян, зокрема їхній етнічний розвиток.
Відшліфована схема східнослов’янського етногенезу за радянської доби виявилася не
такою вже й непорушною, але стверджувати, що фахівцям відразу вдалося вирішити це
питання незаангажовано та об’єктивно також не доводиться. Більше того (як з’ясувалося
невдовзі), це питання набуло ще помітнішої політизації й ідеологічного забарвлення, що
безсумнівно лише перешкоджає встановленню наукової істини. Хоча, аналізуючи сучасну українську історіографію цієї проблеми, можна відзначити й доволі ґрунтовне
Во второй половине XIX в странах Западной Европы развивающиеся гражданское общество освободилось от пережитка феодализма в экономике, политике, социальной структуре. Всеобщее равенство перед законом разрушено остатки сословного строя, делало чисто номинальными дворянские титулы. Теряли былое значение привилегии дворянства, духовенства, чести. Права и свободы индивидов, поначалу выраженные в частном праве, вскоре потребовали публично-правовых гарантий, ограничивающих абсолютизм государственной власти, её вмешательство в частно-правовые отношения.
