ГОСУДАРСТВЕННЫЕ ДЕЯТЕЛИ НИКОЛАЕВСКОГО ВРЕМЕНИ
Наполеоновские войны, в особенности победы, одержанные в Отечественной войне 1812 года и во время Заграничного похода русских войск, в течение длительного времени влияли на состояние духа русского общества. Долгие годы после окончания войны страна жила в ожидании реформ, обещанных Александром I в начале его царствования. Жажда преобразований любой ценой, в том числе и ценой вооружённого переворота, стала причиной восстания декабристов 1825 г. Но существовал и другой путь реформирования России: укрепление государственной власти, превращение государственного аппарата в хорошо отлаженный механизм, стабилизация финансов. Сторонником постепенных изменений, проводимых властью при условии, что покорные члены общества беспрекословно будут выполнять свои обязанности, был император Николай I.
В те времена немало государственных чиновников и офицеров не имели прочных корней в русском обществе. Они (или их отцы) лишь недавно — во времена Екатерины II и Павла I — прибыли служить в Россию. Свою карьеру, положение в обществе, благополучие семьи эти люди могли связывать только с верной службой императору. Они и стали опорой трона в реорганизации государственного аппарата страны.
АЛЕКСАНДР ХРИСТОФОРОВИЧ БЕНКЕНДОРФ (1783—1844)
Бенкендорфы принадлежали к старинному дворянскому роду, ещё в XVI в. обосновавшемуся в Риге. Из века в век это были профессиональные воины. В Петербург они приехали ещё при Екатерине И в свите будущей императрицы Марии Фёдоровны, бывшей в ту пору невестой наследника престола Павла Петровича. На российской же службе Бенкендорфы пребывали со времён Елизаветы Петровны. Христофор Иванович Бенкендорф, сын ревельского обер-коменданта, участвовал в крымских кампаниях, при Павле 1 дослужился до высокого чина генерала от инфантерии.
Его старший сын Александр Бенкендорф начал службу подрост-
Объяснение:
Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти. Внутрішня політика І. Виговського ігнорувала інтереси селянства й міщан, рядового козацтва, запорожців: гетьман спробував відновити шляхетське землеволодіння на Лівобережжі, поширив на козацтво практику оренд і збільшення поборів, змістив кошового на Січі.
Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Загальне незадоволення такими діями влади з березня 1658 р. переросло у масовий рух суспільних низів, що набув виразних рис анархії і громадянської війни. Десятки тисяч селян, міщан, козацької сіроми громили й грабували маєтки шляхти й старшини, вбивали їх власників, орендарів, урядовців, а сам гетьман був “у всіх у ненависті”. Зростанням внутрішнього напруження скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш.
Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. Не маючи опори в українському суспільстві, І.Виговський заручився підтримкою Криму і звернувся до московського царя з проханням до тих бунтівників і свавільників приборкати”. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили.
