1 - Тверское; 2 - Битва на реке Калке; 3 - Куликовская битва; 4 - 1380 г.; 5 - хан Батый (Бату-хан); 6 - После похода батыя русские земли (княжества) сохранили внутреннее княжеское самоуправление, но их правители (русские князья) во всём подчинялись ордынским ханам; 7 - Сарай; 8 - Тохтамыш; 9 - Рязань; 10 - Вероятнее всего дело в названии, по одной из самых популярных версий - татарами называли вообще всех степняков от Приволжья до Китая. Неизвестно кто им дал это название, то ли китайцы, то ли европейцы; 11 - Сергий Радонежский; 12 - Козельск; 13 - Ольгерд;
14 - Баска́к (тюркск. ) — представитель монгольского хана в завоёванных землях. С тюркским термином «баскак» связаны и, вероятно, тождественны ему монгольский даругачи (даруга) и персидский шихнэ.
Термин «баскак» в ярлыках золотоордынских ханов не употреблялся (единственный случай — ярлык Менгу-Тимура от 1267 г.) , чиновника с его функциями называли «даруга» («дорога» в ярлыках Тюляка, Тайдулы) .
На Руси баскачество сформировалось в 1250—1260-х годах. В каждое княжество назначался особый баскак. «Великий баскак» имел резиденцию во Владимире. Баскаки контролировали местные власти, в XIII—XIV веках собирали с русских земель дань Золотой Орде. Также баскаки вели учёт населения в завоёванных землях. В распоряжении баскаков могли быть большие вооружённые отряды для обеспечения своевременного сбора дани.
В 1262 году восстания против уплаты дани были в Суздале, Ярославле и Ростове. В 1327 году произошло Тверское восстание. Впоследствии баскаки превратились в послов Золотой Орды.
Монгольского наместника в Иране и на Кавказе Аргун-ака армянский летописец Степанос Орбелян называет «баскаком и везирем»;
15 - Москва и Тверь; 16 - Донской;
17 - Иван Дани́лович Калита́ (ок. 1283 — 31 марта 1340 или 1341) — князь Московский с 1325 (фактически с 1322), Великий князь Владимирский (ярлык от хана в 1331), Князь Новгородский c 1328 по 1337;
18 -
Причинами возвышения Москвы стали:
Нахождение Москвы на пересечении торговых путей;
Дальновидная политика московских князей.
19 - р. Сити; 20 -Великий князь владимирский;
Объяснение:
ответил на всё что смог, оформляйте лучше в следующий раз
Українізація 1920-1930-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців. Більшовики проголосили політику коренізації, яка мала тимчасовий характер, лише з тактичною метою стабілізації більшовицької влади в національних республіках. Більшовики, як послідовники марксизму, вважали, що стирання національних відмінностей пов'язано з світовим суспільним розвитком та прогресом.
Головними ідеологами та провідниками були Микола Скрипник, уродженець Донбасу, і Олександр Шумський, уродженець Полісся.
Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшості КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.
Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), виїхали в інші республіки, щоб перечекати терор (О. Карпеко), і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.
