Протягом історичного розвитку стародавні Греція і Рим, при всій різноманітності суспільних відносин та державного устрою в кожній із цих країн, створили багатющу, велику і неповторну культурну спадщину. В історії світової культури вона визначається як антична, греко-римська культура. Культури Греції та Риму - це дві взаємопов´язані, хоч і не тотожні частини одного цілого.
Роль античної спадщини в розвитку європейської культури неможливо переоцінити. Недаремно античну культуру називають колискою європейської цивілізації. Після періоду середньовічного небуття значної частини античних цінностей вона немов чарівний птах фенікс оживає в переосмисленому вигляді у творах митців Відродження. На основі античної традиції в європейській практиці утверджується гуманістичний світогляд, цінності земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини. Саме поєднання гуманізму, допитливості, раціоналізму з мистецькою довершеністю робить культуру античного світу одним з провідних духовних надбань людства.
Антична спадщина і традиції, їх гуманістичний зміст становили основу передусім культури і мистецтва Візантії та Близького Сходу. Так, в епоху еллінізму в Олександрії склався просвітницький центр, у якому перехрещувалися шляхи грецької і давньосхідної культурних традицій, розвивалися природничі і гуманітарні науки, філософські школи, розквітало високе мистецтво.
Грецька культура сприймалася в наступні століття як неповторний феномен, історичне чудо. Вона створила таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бурхарт мав підстави скати: "Ми бачимо очима греків і розмовляємо зворотами їхньої мови". Саме в Стародавній Греції склалися і утвердились такі фундаментальні соціально-політичні поняття, як громадянська свобода і громадянський обов´язок, людяність, гармонійність розвитку особистості, усвідомлення співвідношення особистого і суспільного.
Грецьке мистецтво і культура - пам´ятки архітектури, скульптури, живопису, література, філософія, театр, музика, художні ремесла – стали невід´ємною частиною світосприйняття і життєдіяльності світового соціуму. Ось чому античне мистецтво є для нас класикою. Воно вічне, не підвладне часові, тому що втілює загальнолюдські цінності. І є людина, яка здатна сприймати прекрасне.
Античність, її культура і мистецтво - вічне, невичерпне джерело ідей, думок, художніх відкриттів. З нього людство в усі часи черпало натхнення до творіння прекрасного. Без цієї невмирущої спадщини неможливо уявити шляхи соціального і духовного прогресу людства, його майбутнє.
Оценивая в целом внешнюю политику Екатерины следует признать, что в полном соответствии с самим духом эпохи, ее основными представлениями, а также конкретными обстоятельствами международного положения эта политика носила выраженный имперский характер и отличалась экспансионизмом, небрежением интересами других народов, а в определенной мере и агрессивностью. Екатерина II успешно продолжила и с триумфом завершила начатое Петром I создание Российской империи как великой мировой державы. Внешнеполитическими результатами 34-летнего пребывания Екатерины на троне были значительные территориальные приобретения и окончательное закрепление за Россией статуса великой державы. Страна стала играть одну из ведущих ролей в мировой политике, позволявшую воздействовать в своих интересах на решение практически любых международных вопросов. Все это дало возможность в ХIХ столетии еще более раздвинуть границы империи. По существу, именно в екатерининскую эпоху была создана «единая и неделимая» империя с неисчерпаемыми людскими и экономическими ресурсами и бескрайними просторами, поглощавшими любого завоевателя. Это было многонациональное государство с неповторимым этническим, экономическим, культурным, природным и социальным обликом.
Блестящие победы российских полководцев екатерининской поры на суше и на море формированию национального самосознания, которое, однако, было неотделимо в это время от сознания имперского.
Успехи екатерининского царствования во внешней политике высоко оценивались и современниками, и несколькими поколениями потомков, однако в исторической перспективе многое из этого наследства обернулось для России и ее народов серьезными проблемами. Во-первых, империя складывалась как унитарное государство с сильной центральной властью, что по существу и обеспечило ей долголетие, ибо только сильная центральная власть была в состоянии удерживать эту огромную страну в повиновении. Одновременно на саму империю постепенно стали смотреть как на наивысшую ценность, а в заботе о ее сохранении видеть важнейший патриотический долг. Очевидно, что при этом игнорировались интересы и личности, и отдельных народов. Ущемление национальных интересов распространялось на все населявшие империю народы, включая русский, - народ метрополии, который не только не получал никаких выгод от этого своего положения, но и нес на своих плечах основные тяготы по обеспечению жизне страны. Однако колонизаторская полтика правительства ассоциировалась для народов империи именно с русским народом, что разжиганию национальной розни.
Во-вторых, активное участие России в разделах Польши на два последующих столетия определило развитие русско-польских отношений и превратило их в важнейший фактор внешней политики России, ибо международная стабильность стала в значительной степени зависеть от взаимоотношений держав - участниц разделов. Польский народ не мог смириться с уничтожением своей государственности, и на протяжении всего XIX в. правительство России неоднократно вынуждено было применять военную силу для подавления польских восстаний. Делалось это опять же руками русских солдат, что естественно порождало в Польше сильные антирусские настроения. Следует упомянуть, что с разделами Польши связано и появление в России еврейского вопроса.
