22 августа (2 сентября) 1794 г. на месте турецкой крепости Хаджибей был основан город Одесса.
Турецкая крепость Хаджибей была взята штурмом русским отрядом под руководством генерал-майора О. М. Дерибаса 14 (25) сентября 1789 г. во время русско-турецкой войны 1787-1791 гг. После Ясского мира в 1791 г. Хаджибей окончательно отошёл к России.
Вскоре по указу Екатерины II был поднят вопрос о построении порта и города на Чёрном море. Было представлено три проекта: Очаков, Кинбурн, Хаджибей. В пользу последнего послужили: отличный рейд в заливе, благоприятные грунты для якорной стоянки, возможность круглогодовой навигации, отсутствие сильных течений.
27 мая (7 июня) 1794 г. вице-адмирал Дерибас получил рескрипт императрицы, повелевавший ему приступить к основанию города на месте турецкой крепости Хаджибей. В рескрипте говорилось: «Мы надеемся, что вы не токмо приведёте в исполнение благое предположение Наше, но что, ведая колико процветающая торговля благоденствию народному и обогащению государства, подщитеся, дабы созидаемый вами город представлял торгующим не токмо безопасное от непогод пристанище, но защиту, ободрение, покровительство и словом все зависищая от вас в делах их пособия; через что, без сомнения, как торговля наша в тех местах процветёт, так и город сей наполнится жителями в скором времени».
В рескрипте был утверждён и первый архитектор Одессы — Ф. П. Деволан.
22 августа (2 сентября) 1794 г. с благословения митрополита Екатеринославского и Таврического Гавриила в присутствии Дерибаса и Деволана состоялась торжественная закладка города.
В этот день, по словам первого историка Одессы А. Скальковского, были положены фундаменты Большого мола, малого жете (гавань для гребных судов), эллингов и верфи для починки казённых судов, двух пристаней с набережной для удобного приставанья купеческих кораблей, двух церквей во имя св. Николая и св. Екатерины и была проведена первая борозда для фундаментов городских строений. Позднее началась постройка здания карантина, таможни, адмиралтейского магазина, госпиталя, соборной церкви, магистрата и дома для главного начальника.
В начале 1795 г. Одесса, отнесённая к так называемым «приписным» городам, вошла в состав Тираспольского уезда Вознесенской губернии. В этом же году город был переименован из Хаджибея в Одессу в честь существовавшей недалеко от Одесского залива греческой колонии Одиссос.
Дерибас привлекал для строительства города талантливых иностранцев, начал строительство порта и создал необходимые условия для увеличения численности городского населения. Уже к концу 1790-х гг. в городе проживало около 4,5 тыс. С самого начала Одесса стала основным поставщиком зерна в страны Европы и Восточной Азии.
При градоначальнике герцоге Эммануиле де Ришелье Одесса превратилась в главный порт Российской империи на Чёрном море.
Объяснение:
1. Слабкість системи була зумовлена тим, що її творці поставили надто багато держав і народів у таке становище, у якому вони не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти не виявилися милосердними переможцями. Весь тягар повоєнних змін було покладено на переможені народи, хоча вони вже скинули режими, які брали участь у розв'язанні війни. Умови миру здавалися ще більш несправедливими цих народів, оскільки їхні країни не капітулювали перед державами Антанти. Війна закінчилася, коли жодного солдата Антанти так і не ступив на територію Німеччини.
2. Версальсько-Вашингтонська система не призвела до послаблення націоналізму і вирішила питання кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів як основу для національно-державного розмежування, переможці неодноразово порушували його самі та заплющували очі на те, коли його порушували інші. За такого переділу кордонів у багатьох країнах виникли райони компактного проживання національних меншин, які потрапили туди в більшості випадків не з власної волі: німці — до Чехословаччини, Франції, Бельгії та Польщі, угорці — до Чехословаччини, Югославії та Румунії, українці — до Польщі, Румунії , Чехословаччину тощо. Версальсько-Вашингтонська система не могла розраховувати на підтримку цих народів Поза Версальсько-Вашингтонською системою залишилася Росія, яка перетворилася на значний дестабілізуючий фактор. Для держав Антанти Росія була передусім зрадницею, яка уклала сепаратний мир із ворогом (Брестський світ від 3 березня 1918 р.). До того ж, більшовизм викликав у країн Антанти ворожість, яка призвела до інтервенції до Росії (1918—1922 рр.), а після її провалу — до ізоляції Росії на міжнародній арені.
3. Серйозним недоліком Версальсько-Вашингтонської системи також були гарантії її збереження. Нові політичні лідери, які прийшли до влади у США, Англії, а згодом і Франції, прагнули відмежуватися від закладеної їхніми попередниками несправедливості. Першим сигналом уразливості системи стало рішення конгресу США не ратифікувати Версальський договір (1921 р. США уклали окремий договір з Німеччиною, що включав усі положення Версальського договору). Водночас, Конгрес США анулював франко-американський договір про взаємодо . Англія, за прикладом США, теж анулювала договір із Францією. У таких умовах Франція, щоб зберегти своє домінуюче становище над Німеччиною, пішла створення союзу східноєвропейських держав, зацікавлених у збереженні Версальської системи. До того ж ці держави мали стати й «санітарним кордоном» із Радянським Союзом. Так було в 1921 р. Франція уклала політичний пакт і військову конвенцію з Польщею. У 1920-1921 рр. за підтримки Франції Чехословаччина, Румунія, Югославія утворили Малу Антанту. Таким чином, Франція, Польща і Мала Антанта утворили союз, який на деякий час став гарантом збереження Версальської системи. Висновок: Версальсько-Вашингтонська система не забезпечила безпеку у світі і впала з початком Другої світової війни.
