Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського простору.[2]
Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
Национальное собрание назначило главой нового правительства (впоследствии президентом республики) французского государственного деятеля Луи Адольфа Тьера. Вслед за этим 18 марта 1871 в Париже вспыхнул мятеж, и власть в столице перешла к Парижской Коммуне. Началась кровопролитная гражданская война между Коммуной и сторонниками Тьера.
10 мая 1871 во Франкфурте правительство Тьера вынуждено было подписать мирный договор с Германией на очень тяжелых условиях для Франции. Эльзас и Восточная Лотарингия отходили к Германии, а Франция обязывалась выплатить огромную контрибуцию в размере 5 миллиардов франков.
Парижская Коммуна была разгромлена с прусской армии к 28 мая 1871.
Важнейшим последствием франко-прусской войны 1870–1871 было завершение объединения Германии под гегемонией Пруссии. 18 января король Пруссии Вильгельм I был провозглашен германским императором.
Военные потери Франции (убитыми, от ранений, от болезней, в плену) составили свыше 140 тыс. человек. Потери Пруссии и союзников – около 50 тыс. человек. Унизительный и тяжелейший для Франции Франкфуртский мир 1871 был долгое время кровоточащей раной для французской республики. Начало Первой мировой войны 1914–1918 было во многом обусловлено последствиями франко-прусской войны и катастрофическим поражением Франции в этой войне.
