Що відмінне між Йосиф 2 Фрідріх 2 і Катерини 2

В XVII — XVIII вв. в ряде восточных стран стали нарастать кризисные явления, которые проявились в разрушении устоявшихся порядков. Наиболее интенсивно разложение старого общества происходило в Японии, где в конце XVIII в. сложился кризис феодальных отношений.
Первым показателем того, что старая экономическая система исчерпала возможности, стало замедление, а затем и прекращение роста производства риса в XVIII в. Одновременно в японской деревне началось скрытое обезземеливание крестьян, которые попадали в финансовую зависимость от сельских богатеев и ростовщиков и были вынуждены платить двойную ренту: землевладельцу и кредитору.
Кризис в социальной сфере проявился в разрушении сословных границ и сословных регламентации. Крестьянство постепенно распадалось на зажиточную сельскую верхушку и огромную массу малоземельных арендаторов и пауперов. Деревенские богатеи, торговцы и ростовщики приобретали землю, создавая прослойку «новых помещиков», которые были одновременно и землевладельцами, и торговцами, и предпринимателями. Разложение охватило и сословие самураев, которые все чаще переходили к невоенным видам деятельности. Часть князей из-за сокращения доходов от ренты начала создавать мануфактуры и торговые дома. Рядовые самураи, теряя рисовые пайки от хозяев, становились врачами, учителями, работниками на мануфактурах князей. В то же время торговцы и ростовщики, прежде самые презираемые сословия, получили право покупать самурайские титулы.
В конце XVIII в. в Японии стали заметны признаки и политического кризиса. В это время увеличилось число крестьянских восстаний, тогда как в XVII в. борьба крестьян проходила в виде петиционных кампаний. Одновременно началось формирование оппозиции сегуну в составе «новых помещиков», торговцев, ростовщиков, самурайской интеллигенции, втянутых в предпринимательскую деятельность князей. Эти слои были недовольны внутренними таможнями, регламентациями, отсутствием юридических гарантий неприкосновенности собственности и жизни.
Япония оказалась накануне социальной революции. Однако оппозиция до середины XIX в. воздерживалась от открытых выступлений, боясь репрессий со стороны сегуна.

Відповідь:

ІІ та IV Думи

З червня 1907 р. Микола II видав новий виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі Думи поміщикам і представникам буржуазії. У III і IV Думах офіційно українських фракцій не було. Причиною цього став антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П. Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх демократичних, національних партій, тиск на виборців під час голосування. Серед депутатського корпусу 29 депутатів чітко позиціонували себе як захисники національних інтересів України. Однак такої кількості виявилося замало для створення у Державній Думі самостійної української фракції.

Однак, існувала неформальна група українських депутатів. А на засіданнях III і IV Дум обговорювалися питання про українську мову і виділення Холмщини в окрему російську губернію. В III Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про запровадження української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов, використання української мови в сільських судах. Проте він не був прийнятий. У лютому 1914 р. у доповіді міністру внутрішніх справ полтавський губернатор Багговут рекомендував залучати в українських губерніях на посади вчителів, інспекторів, ректорів, священиків тільки великоросів; звільняти з посади усякого вчителя, який виявляє прихильність до українського; субсидувати газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі для боротьби проти українців; викорінювати використання назв «Україна», «український», доводити, що «Україна» — це окраїна держави в минулі часи тощо.

Для посилення антипольської та антиукраїнської політики III Дума прийняла закон про виділення Холмщини. Ним передбачалось територію з українським населенням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асиміляторську політику російського уряду щодо українців.

В Четвертій Думі існувала група українських депутатів, одним з лобістів якої був Михайло Родзянко. На захист українців виступили представники різних політичних сил, зокрема конституційний демократ П. Милюков, трудовик В. Дзюбинський, соціал-демократ Г. Петровський. Було порушене питання про автономію України, яке здобуло підтримку з боку відомих політичних діячів, депутатів О. Керенського, П. Милюкова, Г. Петровського, А. Шингарьова. Професор С. Іванов вимагав заснування українознавчих кафедр в університетах, а єпископ Никон — введення української мови у школах.