Розселення слов’ян
Писемні джерела І тисячоліття до н. е. фіксують розселення слов'ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали (які до того ж свідчать про спадкоємність матеріальних пам'яток у цьому регіоні), і лінгвістичні дані.
Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. е. слов'яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов'ян. У першій половині І тисячоліття до н. е. у південних районах Східної Європи крім слов'ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов'янським населенням.
Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов'ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.
Анти (східні слов'яни), очевидно, були предками українців. Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря. Анти ходили походами на Візантію до Константинополя. Вони не підпорядковувалися волі однієї людини, а всі справи вирішували на віче.
У той же період на зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, за ними авари. Тюркська орда болгар з'явилася в Європі наприкінці V ст. Частина їх заснувала своє царство на Волзі, а решта вже в VI ст. пройшла на нижній Дунай і оселилася там у колишній римській провінції Мезії.
Авари, або обри, як їх називав найдавніший вітчизняний літопис, у середині VI ст. прийшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу Азовського моря. У другій половині VI ст. вони заснували державу на середньо-дунайській рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.
Назва "анти" проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона щезла з історичних хронік. Згідно з однією з історико-лінгвістичних версій у процесі розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою "слов'яни".
К концу XVII — началу XVIII века Шведская империя была господствующей державой на Балтийском море и одной из ведущих европейских держав. Территория страны включала значительную часть побережья Балтики: всё побережье Финского залива, современную Прибалтику, часть южного побережья Балтийского моря. В 1697 году Швецию возглавил пятнадцатилетний Карл XII, и юный возраст монарха дал повод соседям Швеции — Датско-норвежскому королевству, Саксонии и России — рассчитывать на лёгкую победу и реализовать свои территориальные претензии к Швеции. Эти три государства образовали Северный союз, инициатором которого был курфюрст Саксонии и король польский Август II, который хотел подчинить себе входящую в Швецию Ливонию (Лифляндию), что позволило бы ему упрочить свою власть в Речи Посполитой[11]. Ливония оказалась в руках Швеции по Оливскому мирному договору 1660 года.
Данию подталкивало к конфликту со Швецией давнее соперничество за господство на Балтийском море. В 1658 году Карл X Густав разбил датчан в ходе похода в Ютландию и Зеландию и отторг часть провинций на юге Скандинавского полуострова. Дания отказалась от сбора пошлины при проходе судов через Зундский пролив. Кроме того, две страны остро соперничали за влияние на южного соседа Дании — герцогство Шлезвиг-Гольштейн.
Русский царь Пётр I последним присоединился к Северному союзу после переговоров с Августом, что было оформлено Преображенским договором. Территориальные претензии России к Швеции включали прежде всего Ингрию и Карелию, которые были отторгнуты Швецией в Смутное время по Столбовскому договору 1617 года, но распространялись и на земли Ливонии, о подвластности которых Руси в XI — начале XIII вв. помнили по летописям и считали их древними «отчинами» русских государей. В ходе войны 1656—1658 годов была сделана попытка возвратить эти земли, и русским войскам удалось временно оккупировать Ингрию и восточную часть Лифляндии: были захвачены Ниеншанц, Нотебург и Динабург; была осаждена Рига. Однако возобновление войны с Речью Посполитой вынудило Россию подписать Кардисский мирный договор и вернуть Швеции все завоёванные земли.
К началу Северной войны единственным портом, обеспечивающим Русскому государству торговые отношения с Европой, был Архангельск на Белом море; нерегулярная и тяжёлая навигация в Белом море осложняла торговлю, в дополнение к значительному отставанию в области мореплавания и судостроения.
Получение выхода к Балтийскому морю было для России важной экономической задачей.[12]
Дополнительным фактором вступления России в войну послужило окончание войны с Турцией. 3 (14) июля 1700 год был заключён Константинопольский мирный договор, 18 (29) августа был объявлен окончательный мир с Турцией, а 19 (30) августа Россия объявила войну Швеции. Одновременно был издан указ о конфискации всех шведских товаров, находящихся в Москве, в пользу русской казны, а шведский посланник в Москве был арестован[13].
Как повод для объявления войны, были указаны «неправды и обиды», в особенности личная обида 1697 года, когда Петра I, путешествующего по Европе, шведы холодно приняли в Риге[14][15]. При этом территориальные притязания не упоминались[16]:
