1. Куртуазна література — світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності. Куртуазний роман часто вдається до атмосфери казковості. Однією з головних тем в цьому романі є тема кохання до прекрасної дами та здійснення подвигів заради неї. Проте героїв об'єднує лише платонічне кохання. Саме кохання в такому романі повне куртуазності. Загалом, «куртуазний» — той, що орудує усіма видами зброї, вправний в усіх видах мистецтва (спів, гра на різноманітних музичних інструментах, обізнаність в живописі тощо), грає в шахи, знається на морській справі, знає велику кількість іноземних мов.
2. Упродовж XI – XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі, які заступали один одного — романський(Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам'яних брил удосконалюється, а м'які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад. Романські храми, переважно монастирські, будували з великого каменю, у простих формах, із перевагою вертикальних або горизонтальних ліній, із дуже вузькими отворами дверей і вікон, із півциркульними арками.) і готичний(Особливе місце в мистецтві готики західноєвропейських країн займав міський собор — вищий зразок синтезу архітектури, скульптури і живопису (переважно вітражів). Непорівнянний простір собору, вертикалізм його веж і зводів, підпорядкування скульптури ритмам динамічності архітектури, багатобарвне сяйво вітражів робили сильний емоційний вплив на віруючих.). Перший стиль — романський — панував у XI – XII ст., другий — готичний — у XII – XV ст. Ці стилі найбільш яскраво проявилися в архітектурі замків і церков.
3. Папа Григорій IX перетворив Інквізицію з Єпископської на Папську, підпорядкувавши її безпосередньо Святому Престолу. Для керування Інквізицією на різних рівнях призначались домініканці та францисканці, монахи з двох нових тоді жебручих орденів, значно рідше — монахи з інших орденів. Для єретиків, що не хотіли відректися від єресей, була призначена смертна кара, для виконання якої їх передавали до рук світської влади. Папа Інокентій IV у 1252 році дозволив Інквізиції застосовувати тортури. Тут треба помітити, що за весь час існування Інквізиції вона ніколи не застосовувала тортури так масштабно та жорстоко, як світська влада.
Объяснение:
На территории Восточного Дешт-и Кыпчака в середине XIII — первой трети XV в. существовало государство Ак-Орда (Белая Орда). По Рашид ад-Дину (XIV в.), восточную часть улуса Джучи (левое крыло) получил один из старших сыновей Джучи Орда (Орда-Еджен, Орда-Ичен) вместе со своими тремя братьями еще при отце. По Абулгази (XVII в.), эти земли выделены Орде его младшим братом Бату-ханом в середине XIII в. Преемники Орды были фактически самостоятельными правителями, по словам Рашид ад-Дина, «независимыми государями своего улуса», лишь номинально признававшими себя вассалами потомков Бату-хана. Территория Ак-Орды ко времени ее наибольшего подъема во второй половине XIVв. сформировалась постепенно, по мере ослабления зависимости от Золотой Орды. В улус Орда-Еджена первоначально входили земли северо-восточной части Семиречья, Прииртышье, степи до Улутау и Кентау. В междуречье Яика, Иргиза, Тобола и Сарысу, в приаральских степях и низовьях Сырдарьи находился улус еще одного сына Джучи, Шайбана. Ставка Орды в середине XIII в., по свидетельству Плано Карпини, была на Иртыше и в районе озера Алаколь. В XIV в. власть правителей из рода Орда-Еджена распространилась и на улус Шайбана, т. е. фактически на всю территорию современного Казахстана, за исключением территории Семиречья, входившей в государство Чагатаидов, затем в Могулистан. Политический центр Ак-Орды переместился на юг Казахстана, столицей стал город Сыгнак. В связи с этими событиями, очевидно, связано изменение названия государства: ряд современных исследователей называют это государственное образование на территории Казахстана Кок-Ордой (Синей Ордой). Видимо, первоначально владения Орда Ичена назывались Кок-Ордой, а Шайбана — Ак-Ордой (возможно, Ак-Ордой назывались и все владения Бату-хана, включая и улус Шайбана). После вхождения улуса Шайбана в состав владений потомков Орды название «Ак-Орда» перешло на все государство. В исторических источниках оно известно с XV в. (Му’ ин ад-Дин Натанзи и другие авторы). С конца XIV в. земли Ак-Орды назывались также Узбекским улусом. Ак-Орда возникла и оформилась как самостоятельное государство в послемонгольский период в условиях постепенного хозяйственного возрождения, усиления позиций местной тюркской и тюркизи-рованной знати. Она была населена тюркоязычными племенами, издавна обитавшими в степях Казахстана, а также переместившимися сюда во время нашествия Чингисхана из восточных районов. Среди последних были как тюркские роды и племена, так и тюркизированные монгольские племена. Здесь обитали кыпчаки, найманы, уйсуны (ушуны), аргыны, карлуки, кереиты (киреи), канглы, конграты, мангыты и многие др. В Ак-Орде вполне определились формы условного землевладения и собственности в оседлых районах. В кочевых районах право крупной знати распоряжаться пастбищами при частной собственности на скот и сосредоточение в руках степной знати огромных стад превращало их в фактических собственников и пастбищных угодий, формально считавшихся в общинном владении. В источниках встречаются сведения о наличии в Ак-Орде таких форм землевладения знати, как инджу,мильк, сойургал, были известны тарханные Зафиксированы источниками некоторые формы эксплуатации рядовых кочевников и земледельцев: трудовое население Ак-Орды платило в пользу ханов и знати налоги купчур, зякет, тагар, было обременено разного рода повинностями. Войны и усобицы осложняли положение народных масс. Во главе государства стоял хан из рода Орда-Еджена, которому подчинялись удельные владетели из Джучидов (огланов) и крупной кочевой знати (беков, эмиров, бахадуров), осуществлявших в пределах своих уделов и подвластных племен административно-политическую власть. Политическая история Ак-Орды характеризуется на первом этапе длительной борьбой за освобождение территорий Восточного Дешт-и Кыпчака из-под власти Золотой Орды, позднее вмешательством акордьгнских ханов в дела Золотой Орды, а на заключительном этапе своей истории — борьбой против агрессии правителя Маверан-нахра эмира Тимура и Тимуридов. Окончательно порвать с номинальной зависимостью от Золотой Орды удалось к середине XIV в. ханам Ерзену и Мубарак-ходже (1320—1344 гг.). Значительно укрепилась Ак-Орда при хане Урусе, правившем в 60—70-х гг. XIV в. На него пала основная тяжесть борьбы и защиты Ак-Орды от агрессии Тимура.
