Места возникновения средневековых городов - в основном, земля феодала.
Чаще всего, средневековые города воздвигались именно на земле феодала. Причина этого заключалась в заинтересованности феодала в существовании города на своей земле. Элементарный интерес в доходе - это то, чем такое желание обуславливалось. Промыслы и торговля приносили феодалу дополнительный доход. Промыслы и торговля - характеристики средневекового города, где жили ремесленники и купцы в основном.
Кстати, такое стремление феодала привело к борьбе города с сеньором.
Город рос и расцветал, потому что являлся центром ремесла и торговли, был центром товарного производства.
Также стоит отметить тот факт, что средневековые города возникали на местах бывших античных городов. На северо-западе Европы ремесленники выбирали города для жизни, потому что это были территории вблизи больших феодальных владений - вотчин, замков и монастырей. То есть цель ремесленников была в заключении сделок с феодалами.
Возникновению городов также торговые, военные пути или места стоянок кораблей, где они находили спрос и покупателей своей продукции. Например, в Италии это Венеция, Генуя, Неаполь, Пиза или во Франции - Марсель, Арль.
На самом деле, города возникали по разным причинам. Крестьяне-ремесленники сбегали из деревень для занятия своим делом в более благоприятных условиях. Или в Италии и Южной Франции города располагались в старых римских городах, которые возрождались и укреплялись.
Наприкінці XVII ст. українські землі залишалися роз’єднаними. Лівобережна Україна з Києвом (Гетьманщина), Слобожанщина й Запоріжжя входили до складу Росії. Східна Галичина і Правобережжя перебували під владою Польщі. У 1699 р. від Туреччини до Польщі перейшло Поділля з Кам’янцем-Подільським. Північна Буковина разом із Молдовським князівством залишалася під гнітом Туреччини, а Закарпатська Україна — Угорщини.
На Лівобережжі (Гетьманщині) наприкінці XVII ст. зберігалась українська державність із гетьманом на чолі і полково-сотенним адміністративно-територіальним устроєм. Але самостійність була вже помітно урізана й зведена до обмеженої автономії. Московський уряд використовував в Україні найменшу можливість для посилення свого контролю. Гетьман був уже не самовладним правителем, а слухняним виконавцем волі російського царя. Українські міста перебували під контролем царських гарнізонів. Навіть церква України, до цього підлегла константинопольському патріархові, була підпорядкована Москві. Зі свого боку козацька старшина всіляко намагалася зберегти за собою панівне становище, звести нанівець виборність посад, позбавити «чернь» впливу на справи адміністрації. Цьому сприяв царський уряд, дістаючи натомість вірну службу.
Коломацькі статті
Тривале правління І. Самойловича перервалося зненацька. Росія вступила в антитурецьку «Священу лігу» європейських держав і почала боротьбу за вихід до Чорного моря, що контролювався Портою й Кримом. У 1687 р. за участю українського козацтва відбувся похід на Крим, який закінчився ганебно. І. Самойловича звинуватили у зв’язках із Кримом й іншій «зраді». У військовому таборі на р. Коломак гетьмана заарештували і відправили разом із сином до Москви, а звідти — до Сибіру. Ще одного сина, полковника, стратили. Тут же 25 липня 1687 р. гетьманом був обраний генеральний осавул Іван Мазепа (1687–1708). Були прийняті Коломацькі статті, які ще більше обмежували українську автономію. Без дозволу царського уряду не можна було обирати й усувати гетьмана. Гетьман не мав права усувати генеральну старшину, вести листування з іноземними урядами.
І. Мазепа — український шляхтич — був людиною із європейською освітою, поетом, змолоду служив при дворі польського короля, але потім залишив його. На козацьку службу вступив при П. Дорошенку, був його довіреною особою. За дорученням гетьмана вирушив у Крим, але був схоплений запорожцями і відправлений до І. Самойловича. У політиці був прихильником міцної влади, намагався обстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою.
І. Мазепа зумів стати близьким другом царя Петра І, надавши йому до в Азовських походах. Одержав звання російського генерала, дійсного таємного радника, князя, був нагороджений орденом Андрія Первозванного. Багато зробив для розвитку української культури, церкви.
Відродження козацького устрою на Правобережній Україні
Наприкінці XVII ст. більша частина краю була підвладною Туреччині, а північні райони належали Польщі. Унаслідок безперервних воєнних дій протягом чверті століття, спустошливих набігів і союзницьких походів татар уже на початку 70-х рр. XVII ст. місцеве населення було нечисленним. Наприкінці XVII ст. все воно потрапило під владу Польщі, яка витіснила Туреччину. З метою освоєння спустошених земель польський уряд надавав право їх заселення численним осадникам, переважно зі шляхти. Щоб прискорити цей процес і створити військовий бар’єр від сусідів, король у 1684 р. дозволив відновити козацтво з поверненням йому давніх прав. Це викликало великий приплив населення, особливо із Західної України.
Швидко сформувалося козацьке військо. Очолював його наказний гетьман. Козацтво підпорядковувалося польській владі, але фактично полковники самі правили на своїх територіях. Серед них виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко), який уславився перемогами над татарами і шляхтою. Уже в 1688 р. він пропонував Москві приєднати до Гетьманщини територію свого полку, але Росія не захотіла псувати відносини із Польщею. Після укладення миру з Туреччиною (1699 р.) зникла потреба в козацтві, сейм прийняв рішення про його ліквідацію. На Правобережжя вступило польське військо, але під Фастовом зазнало поразки. Довести справу до кінця польському уряду перешкодив початок війни зі Швецією.
