Сара́тов (Саратів[1], рос. Сара́тов) — місто, адміністративний центр Саратовської області. Назва міста пішла від тюркського «Сари Тау» (Жовта гора)[2]. Більшість населення становлять росіяни, нащадки російських переселенців. Населення — 839 800 тис. осіб (2013).Саратов розташований за 858 км на південний схід від Москви, на правому високому березі Волги (Волгоградське водосховище).
Місто протягнулося вздовж Волги на 34 км, від річки Гуселка на півночі до залізничної станції на півдні. розташовано в улоговині, оточеній з трьох сторін невисокими (до 250 м) горами Приволзької височини: (Соколова гора (165 м), Лиса гора (286 м), Лопатіна (274 м), Алтин (251 м), Увек (135 м)).
Пагорби західної частини міста покриті лісом Кумисної поляни. Територія міста сильно розчленована ярами та балками, що прямують до Волги. Головні з них на північ від Соколової гори: Маханна, Січа, Алексіївська, Дудаковська, Сліпиш. У приволзький улоговині: Глебучев (з відгалуженнями Мясницька і Кооперативна), Білоглинська, Вакуровська, Безіменна, Залетаєвська, Токмаковська.
У зв'язку з утворенням Волгоградського водосховища рівень води у Волзі у міста піднявся більш ніж на 6 метрів. На Волзі навпроти Саратова розташовані острови: Дубова грива, Зелений, Покровські піски, Козачий. Ширина Волги навпроти Саратова від 2,6 км у автомобільного мосту розташованого в центрі міста до 8 км у сел. Зоналка.
На заході місто обмежено малими річками Єлшанка та її притокою Разбойщіна. З півночі — річками 1-а і 2-а Гуселка. На півдні протікає річка Назаровка з притоками Черніха і Березина.
Центральна і південна частина міста знаходиться на відмітках 50-80 м над рівнем моря, північні райони 100—140 м, західні райони 120—200 м.
Рослинна зона: різнотравний лісостеп; схили пагорбів в західній частині міста покриті лісом.
Ґрунти: чорноземи звичайні і південні.
На території міста два нафтогазових родовища: Єлшанське і Соколовогорське.
Объяснение:
ВОСТОЧНО-ЕВРОПЕЙСКАЯ ПЛАТФОРМА
История выделения
В 1894 г. А. П. Карпинский впервые выделил Русскую плиту, понимая под ней часть территории Европы, характеризующуюся стабильностью тектонического режима в течение палеозоя, мезозоя и кайнозоя. Несколько раньше Эдуард Зюсс в своей знаменитой книге "Лик Земли" также выделил Русскую плиту и Скандинавский щит. В советской геологической литературе плиты и щиты стали считать составными единицами более крупных структурных элементов земной коры — платформ. В 20-х годах нашего века Г. Штилле для обозначения этой платформы употребил термин "Фенносарматия". Позднее А. Д. Архангельский ввел в литературу понятие "Восточно-Европейская платформа", указывая, что в ее составе могут быть выделены щиты и плита (Русская). Это наименование быстро вошло в геологический обиход, и отражено на последней Международной тектонической карте Европы (1982).
Когда в конце века А. П. Карпинский впервые обобщил все геологические данные по Европейской России, на ее территории не было ни одной скважины, достигшей фундамента, да и мелкие скважины насчитывались единицами. После 1917 г. и особенно после Великой Отечественной войны геологическое изучение платформы пошло вперед стремительными темпами, с использованием всех новейших методов геологии, геофизики, бурения. Достаточно сказать, что в настоящее время на территории европейской части СССР располагаются тысячи скважин, вскрывших фундамент платформы, а менее глубокие скважины насчитываются сотнями тысяч. Вся платформа охвачена гравиметрическими и магнитометрическими наблюдениями, а для многих районов имеются данные ГСЗ. В последнее время широко используются космические снимки. Поэтому в настоящее время мы располагаем огромным новым фактическим геологическим материалом, ежегодно пополняющимся.
Границы платформы
Границы Восточно-Европейской платформы чрезвычайно резкие и четкие (рис. 2). Во многих местах она ограничена прямолинейными зонами надвигов и глубинных разломов, которые Н. С. Шатский называл краевыми швами или краевыми системами, отделяющими платформу от обрамляющих ее складчатых сооружений. Однако не во всех местах границы платформы могут быть проведены достаточно уверенно, особенно там, где ее краевые участки глубоко погружены и фундамент не вскрыт даже глубокими скважинами.
Восточная граница платформы, трассируется под позднепалеозойским Предуральским краевым прогибом, начиная от Полюдова Камня, через Уфимское плато к выступу Каратау вплоть до междуречья рек Урал и Сакмара. Герцинские складчатые сооружения Западного склона Урала надвинуты в сторону восточного края платформы. К северу от Полюдова Камня граница поворачивает к северо-западу, проходит вдоль юго-западного склона Тиманского кряжа, далее к южной части Может как-то
