Экологические проблемы в зоне Арктических пустынь.
Арктика занимает область в высоких широтах, границей которой является Северный полярный круг. На хрупкую экосистему региона оказывают негативное влияние природные факторы и деятельность человека. В предлагаемой статье перечислены конкретные экологические проблемы в зоне арктических пустынь и всей области, включающей Северный Ледовитый океан с морями, побережье и острова.
Экологические проблемы Арктики
Природно-географические особенности региона связаны с его положением в высоких широтах и преобладанием водной экосистемы. В 1991 году правительства стран, имеющих территории за Северным полярным кругом, приняли Стратегию по защите окружающей среды Арктики. Через 5 лет была подписана в Оттаве Декларация и создан Арктический совет. Основные задачи его работы связаны с обеспечением устойчивого развития полярного региона. Действующая природоохранная программа ООН, а именно ЮНЕП, определила основные экологические проблемы: загрязнение арктических морей нефтепродуктами; потепление климата, ведущее к таянию полярных льдов; увеличение лова рыбы и добычи других морепродуктов; изменение среды обитания организмов в Арктике; сокращение популяций полярных животных; интенсивное судоходство.
Экологические проблемы в зоне арктических пустынь. Сокращение биоразнообразия
Животный мир холодных ледяных просторов за Северным полярным кругом представлен небольшим числом видов млекопитающих. Рептилии и земноводные в этом регионе отсутствуют. Численность видов птиц примерно в 4 раза выше, чем млекопитающих. Объясняется это высокой мобильностью пернатых, их сезонными миграциями кочевать на большие расстояния в поисках пищи. На островах и побережье, где есть небольшие участки арктических пустынь, животный мир представлен млекопитающими и птицами. Встречаются моржи, тюлени, белые медведи, песцы, лемминги. Наиболее многочисленные представители водоплавающих птиц — это утки, гаги, кайры и чистики.
Экологические проблемы в зоне арктических пустынь связаны с «птичьими базарами» — необычными колониями пернатых. Они уязвимы из-за судоходства, требуется их охрана, особенно во время гнездового периода.
Сейсмічність Землі — схильність Землі або окремих її територій до землетрусів.
Характеризується територіальним розподілом осередків землетрусів різної енергії, що оцінюється магнітудою або за шкалою енергетичних класів, інтенсивністю їх прояву по поверхні в балах, частотою сейсмічних подій та іншими характеристиками землетрусів.
Сильні землетруси відбуваються переважно в межах протяжних сейсмічних поясів, також в районах серединно-океанічних хребтів і континентальних рифтових зон. Існує також важлива категорія так званих внутрішньоплитових землетрусів, що відбуваються в платформних районах континентів (наприклад, район Газлі, Узбекистан). Найбільшою активністю характеризується Тихоокеанський пояс, на який припадає понад 75 % всієї сейсмічної енергії Землі, і Альпійско-Гімалайський пояс — близько 20 %. Більша частина сейсмічної енергії виділяється при землетрусах, осередки яких розташовані на глибинах, що не перевищують декількох десятків кілометрів. Проміжні за глибиною землетруси і глибиннофокусні (до 600—700 км) зосереджені в дуже вузьких (за низкою оцінок, не ширше декількох десятків кілометрів) похилих зонах, які мають складну структуру і відрізняються за фізичними характеристиками від вміщуючого Дослідження географічного розподілу землетрусів і особливостей їх механізму в різних поясах зіграли важливу роль в розробці теорії тектоніки плит, згідно з якою основною причиною сейсмічності Землі є накопичення напружень на кордонах рухомих літосферних плит. Проміжні й глибокі землетруси пов'язуються з вивільненням напружень у плитах океанічної літосфери, що занурюються в мантію.
Объяснение:
