На топографічних картах представлені система географічних координат та система плоских прямокутних координат.
Система географічних координат (географічні координати) застосовується для визначення положення точок земної поверхні відносно екватора й початкового (нульового) меридіану. Координатами є кутові величини: географічна широта B й географічна довгота L. Для визначення географічних координат на топографічних картах слугує мінутна рамка.
Довгота (кут між площиною меридіану в точц та нульовим (Гринвіч) меридіаном), Широта (кут між прямовисною лінією та площиною екватора) визначають положення точки на поверхні Землі. Вимірюються в градусах (°), довгота — від 0° до 180° на захід та на схід від Гринвіча, широта — від 0° до 90° на північ, від 0° до −90° на південь від екватора.
Географічні координати передають горизонтальне (планове) положення точок. Але при роботі із топографічною картою необхідно знати і абсолютну висоту. Абсолютні висоти в Україні визначають в Балтійській системі висот (відносно поверхні геоїда). Для забезпечення правильного положення об'єктів, що наносяться на карту, необхідно визначити географічну широту та географічну довготу й абсолютну висоту певної кількості точок, а положення всіх інших — відносно цих. Точки, закріплені на місцевості із точно встановленими плановими і висотними координатами, називають опорними пунктами, які поділяються на пункти планової основи та пункти висотної основи. Сукупність опорних пунктів дає опорну геодезичну мережу. Точність визначення координат опорних пунктів впливає на точність геодезичної основи карти.
Відповідь коротше:
Географічні координати точки, а саме, її широту , знаходять, використовуючи мінутну рамку, на якій крім мінутних поділок нанесені точками 10-секундні поділки.
Через точку проводять лінію, яка паралельна нижній стороні рамки карти, і дійсний меридіан , який паралельний вертикальній стороні рамки карти. Від заданої точки на південь і захід проводять кратні 10 секундам паралель та меридіан. З точки опускають перпендикуляри і вимірюють відрізки.
1 С севера на юг на планете образуются климатические пояса –арктический, умеренный, субтропический, тропический. В границах поясов формируются природные зоны –полярно-пустынная, тундровая, таежная, широколиственных лесов, степная, пустынная, субтропических лесов, саванн, тропических лесов.
В соответствии с изменениями климата с севера на юг меняются растительность, и почвы, животный мир, ландшафты в целом. У истоков учения о природной зональности стоит великий российский ученый –почвовед В. В. Докучаев. Он исследовал закономерности широтной изменчивости растительности и почв Русской равнины и показал, что почва включает в себя всю специфику биоты. Холодная и сырая почва тундры на вечной мерзлоте, мощный чернозем степей или пески пустынь. Даже если уничтожена растительность, почва сохраняет зональные черты и силы для восстановления ландшафта после нарушения. Позже учение природной зональности развили Л. С. Берг, А. А. Григорьев и М. И. Будыко. Оно приобрело вид закона природной зональности.
2 Эволюция, среда обитания.
3 Заповедники, заказники, ограничения сроков охоты, рыбалки, занесение исчезающих видов в красную книгу, закон об их охране и наказании за несоблюдение.
Объяснение:
по поводу восстановления не помню и не на шол сори
