законы горизонтальной (широтной) и вертикальной почвенной зональности были сформулированы в.в.докучаевым в 1899 г. в работе «к учению о зонах природы».
по закону горизонтальной зональности распространение основных типов почв по континентам рассматривается как последовательная смена почвенного покрова по мере изменения широты местности в соответствии с изменением климата, характера растительности и других условий почвообразования. так, в северном полушарии земли выделяют пять основных широтных почвенно-биоклиматических поясов, обусловленных преимущественно термическими особенностями климата: полярный, бореальный, суббореальный, субтропический и тропический. в пределах каждого пояса выделяются почвенно- зоны. например, в суббореальном поясе – лесостепь (серые лесные почвы, оподзоленные, и типичные черноземы), степь (обыкновенные и южные черноземы), сухая степь (темно-каштановые и каштановые почвы), полупустыня (светло-каштановые и бурые полупустынные почвы), пустыня (сероземы и такыровидные почвы).
проявление закона горизонтальной зональности усложняется в зависимости от местных особенностей земной поверхности и различий в темпах биологического круговорота элементов в системе почва – растение. сильное влияние на характер почвенного покрова оказывает рельеф.
щею та найвище нагір’я світу — Тибет. У Євразії є й найглибша западина суходолу: береги Мертвого моря лежать на 395 м нижче від рівня моря. Надзвичайно різноманітний і контрастний рельєф материка сформувався в результаті тривалих геологічних процесів, що відбувалися в надрах Землі та на її поверхні.
^1^ Тектонічна будова.
На відміну від інших материків, основу Євразії складають декілька давніх платформ, сполучених між собою різновіковими складчастими поясами. Образно кажучи, Євразія складається з кількох континентів, з’єднаних в одне ціле. Давні платформи — Східноєвропейська, Сибірська, Китайська — разом із Північною Америкою формували єдиний материк — Лавразію. До них пізніше приєдналися Аравійська й Індостанська платформи — уламки давньої Гондвани.
На карті будови земної кори (рис. 1) видно, що Євразія займає не тільки всю Євразійську літосферну плиту, але й частини Індо-Австралійської та Африкано-Аравійської. Уздовж лінії їхнього зіткнення земна кора зім’ята у складки — там в альпійську епоху утворився Альпійсько-Гімалайський складчастий пояс. Тому гори, що виникли в цьому поясі, розташовуються не на окраїнах уздовж узбережжя, як на інших материках, а у внутрішніх і південних частинах Євразії. Уздовж східного узбережжя материка на стику з Тихоокеанською літосферною плитою простягнувся ще один пояс альпійської складчастості — Тихоокеанський.
У поясах складчастості складкоутворення ще не завершилося, тривають активні тектонічні процеси. У зв’язку з цим у таких місцях гаються висока сейсмічність і вулканізм. Найбільшими діючими вулканами в Європі в межах Середземноморського сейсмічного поясу є Етна (рис. 2) і Везувій. Діючі вулкани Азії — Ключев-ська Сопка, Фудзіяма, Кракатау та інші — входять до Тихоокеанського сейсмічного поясу.
4^ Загальні риси рельєфу.
Пояснити розташування основних форм рельєфу материка до зіставлення фізичної карти Євразії та карти будови земної кори. У межах платформ сформувався рівнинний рельєф різної висоти.
Величезні простори на сході Європи займає Східноєвропейська рівнина, яка утворилася на Східноєвропейській платформі. Давнім азіатським платформам відповідають Середньосибірське плоскогір’я
