Електромагні́т (англ. electromagnet, нім. Elektromagnet m) — пристрій, що створює магнітне поле під час проходження електричного струму. Зазвичай електромагніт складається з обмотки[en] і феромагнітного осердя, який набуває властивостей магніту при проходженні по обмотці струму. У електромагнітах, призначених, перш за все, для створення механічного зусилля також присутній якір (рухома частина магнітопроводу), що передає зусилля.
Объяснение:
Обмотки електромагнітів виготовляють з ізольованого алюмінієвого або мідного дроту, хоча є і надпровідні електромагніти. Магнітопроводи виготовляють з магнітом'яких матеріалів — звичайно з електротехнічної або якісної конструкційної сталі, литої сталі і чавуну, залізонікельових і залізокобальтових сплавів. Для зниження втрат на вихрові струми магнітопроводи виконують з набору листів (шихта).
Електромагніти застосовують для створення магнітних потоків в електричних машинах і апаратах, пристроях автоматики тощо. (генераторах, двигунах, реле, пускачах і т. д.).
Нейтральні електромагніти постійного струму Редагувати
У таких магнітах сила залежить тільки від величини струму в обмотці і не залежить від напряму струму.
Поляризовані електромагніти постійного струму Редагувати
У електромагнітах цього типу створюється 2 незалежних магнітних потоки: поляризаційний, який утворюється зазвичай полем постійного магніту, і робочий магнітний потік, який виникає під дією обмотки керування, сили намагнічування (м. р. с.). Дія такого магніту залежить як від величини магнітного потоку, так і від напряму електричного струму в робочій обмотці.
Електромагніти змінного струму Редагувати
У цих магнітах живлення обмотки здійснюється від джерела змінного струму, а магнітний потік періодично змінюється по величині і напряму, внаслідок чого сила тяжіння пульсує від нуля до максимального значення з подвоєною частотою по відношенню до частоти струму живлення.
Інші класифікації Редагувати
Електромагніти розрізняють також за рядом інших ознак: за включення обмоток — з паралельними і послідовними обмотками; за характером роботи — що працюють в тривалому, переривистому і короткочасному режимах; за швидкістю дії — швидкої і сповільненої дії і т. д.
Напряжённость электри́ческого по́ля — векторная физическая величина, характеризующая электрическое поле в данной точке и равная отношению силы {\displaystyle {\vec {F}}}{\vec {F}}, действующей на неподвижный точечный заряд, помещённый в данную точку поля, к величине этого заряда {\displaystyle q}q[1]:
Напряжённость электрического поля
{\displaystyle {\vec {E}}}\vec E
Размерность
LMT−3I−1
Единицы измерения
СИ
В/м
Примечания
векторная величина
{\displaystyle {\vec {E}}={\frac {\vec {F}}{q}}.}{\displaystyle {\vec {E}}={\frac {\vec {F}}{q}}.}
Напряжённость электрического поля иногда называют силовой характеристикой электрического поля, так как всё отличие от вектора силы, действующей на заряженную частицу, состоит в постоянном[2] множителе.
В каждой точке в данный момент времени существует своё значение вектора {\displaystyle {\vec {E}}}\vec E (вообще говоря — разное[3] в разных точках пространства), таким образом, {\displaystyle {\vec {E}}}\vec E — это векторное поле. Формально это отражается в записи
{\displaystyle {\vec {E}}={\vec {E}}(x,y,z,t),}{\vec E}={\vec E}(x,y,z,t),
представляющей напряжённость электрического поля как функцию пространственных координат (и времени, так как {\displaystyle {\vec {E}}}\vec E может меняться со временем). Это поле вместе с полем вектора магнитной индукции представляет собой электромагнитное поле[4], и законы, которым оно подчиняется, есть предмет электродинамики.
Напряжённость электрического поля в Международной системе единиц (СИ) измеряется в вольтах на метр [В/м] или в ньютонах на кулон [Н/Кл].
