Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській родині. Гордон — друге особисте ім'я Байрона, дане йому при хрещенні і збігається з дівочим прізвищем матері. Батько Байрона, претендуючи на шотландські володіння свого тестя, використовував «Гордон» як другу частину прізвища (Байрон-Гордон), а сам Джордж був записаний в школу під таким же подвійним прізвищем. Його батько, Джон Байрон був офіцером британської армії, вдівцем. Від першого шлюбу у нього була донька Августа, яку виховувала бабуся, і її дружба з братом Джорджем розпочалася лише у 1804 р. батьки Байрона розлучились відразу після його народження. Джон Байрон, ховаючись від кредиторів, виїхав до Королівства Франція, де помер у віці 36 років. На той час Джорджу виповнилося лише 3 роки, тому він уявляв батька лише з розповідей близьких йому людей, але до імені батька ставився з повагою.
У десять років, після смерті двоюрідного дідуся, Байрон успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маєток у графстві Ноттінгемшир (великому промисловому центрі Великої Британії). Саме тут Джордж став свідком жахливого визиску пролетаріату й виступів луддитів. Тоді, десятирічний Байрон так сильно закохався в свою кузину Мері Дафф, що, почувши про її заручини, впав у істеричний припадок. У 1799 році він вступив до школи доктора Глені, де пробув два роки і весь час лікував свою хвору ногу, після чого досить одужав, щоб надягати чоботи. У ці два роки він навчався дуже мало, зате прочитав всю багату бібліотеку доктора. Перед від'їздом в школу в Херроу Байрон знову закохався — в іншу кузину, Маргариту Паркер. «Години дозвілля» (1807) — перша, ще не цілком самостійна збірка віршів. Сатирична поема «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809) поклала початок теоретичній полеміці Байрона з реакційним романтизмом, якої він не припиняв протягом всього життя. Байрон суворо осуджував поетів так званої «озерної школи» за зраду прогресивних ідей, нещадно висміював потяг до середньовіччя, містики.
Літературну славу й світове визнання принесла Байрону перша пісня «Паломництво Чайльда Гарольда» (1812), написана під враженням подорожі до Королівства Португалія, Іспанії, Албанії, Греції, Османської імперії. Публікація цього поетичного щоденника знаменувала собою народження революційної течії в англійському романтизмі. Саме тут Байрон уперше заявив про свої симпатії до національно-визвольної боротьби поневолених народів і про свою ненависть до загарбницьких воєн. Для цього він використав традиційну на той час форму мандрів романтичного героя.
Повернувшись до Англії, Байрон бере активну участь у політичному житті країни, виступає в палаті лордів проти закону про смертну кару для луддитів та ін. Своє обурення реакційною політикою уряду, ідею неминучості народної помсти Байрон втілив у сатиричній «Оді авторам білля проти руйнівників верстатів» (1812), а також у віршах та епіграмах 1812—1816. У ці ж роки Байрон створює ліричні вірші, в яких тема кохання поєднується з волелюбними ідеями, а також цикл так званих східних поем («Гяур», «Абідоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пізніше — «Мазепа», 1818, та ін.), об'єднаних спільними настроями. В цих поемах особливо помітні суперечності світогляду Байрона — могутній протест поета-романтика проти ненависної йому дійсності і анархо-індивідуалістичні мотиви та песимізм. Настрої трагічної самотності, відчаю, нігілістичне заперечення можливостей суспільного прогресу особливо виявились у вірші «Пітьма» (1816), у філософській драмі «Манфред» (1817) та в деяких інших творах, написаних після другого вимушеного від'їзду Байрона з батьківщини внаслідок жорстоких переслідувань його панівними класами Великої Британії. Так звана світова скорбота Байрона виникла насамперед під впливом духовної кризи, пережитої поетом у зв'язку з крахом ідеалів Французької революції та реставрацією «старого режиму» в Європі після падіння Наполеона. Сила Байрона в тому, що він зумів перебороти свої вузько індивідуалістичні й песимістичні настрої і в громадсько-політичній діяльності та у найкращих творах залишився активним борцем проти реакції, за краще майбутнє народу. Цю силу він черпав у живому зв'язку з визвольними рухами сучасності. Навіть у найтяжчі для нього часи внутрішньої розгубленості Байрон вірний своїм демократичним принципам. У поемі «Шільйонський в'язень» (1816) він оспівав мужність швейцарського республіканця XVI століття Боннівара, створив бойовий гімн англійських луддитів — «Пісня для луддитів» (1816).
Православный храм - это место особенного присутствия Бога на Земле. Вести себя в храме нужно благоговейно, так, чтобы не оскорбить величие святыни, не навлечь на себя гнев Божий.
Приходить к службе надо заблаговременно, за 10- 20 минут. Входя, перекреститься и сделать поясной поклон. При входе мужчины снимают головные уборы. Женщины входят в храм с покрытой головой и одетыми соответственно своему полу. Одежда должна быть пристойной и опрятной.
В храме нельзя говорить громким голосом, держать руки в карманах, жевать резинку. Без нужды не следует ходить по храму. Ставить свечи и прикладываться к иконам нужно так, чтобы не помешать другим молящимся.
Разговоры в храме нужно ограничить до предела. Знакомых кратко поприветствовать, отложив беседы на потом и за порогом храма.
Придя в храм с детьми, нужно стараться не позволять им бегать и шалить. Плачущего ребенка следует постараться успокоить, если это не удается, желательно выйти с ребенком из храма.
Подпевать хору можно только очень тихо. При общенародном пении не допускать "бесчинных воплей".
Сидеть в храме дозволяется только по причине болезни или сильного утомления. Нельзя сидеть, закинув ногу на ногу.
Если все молящиеся встают на колени, нужно присоединиться к ним. На церковной паперти нельзя курить. Нельзя входить в храм с животными. Недопустимо ходить и разговаривать во время чтения Евангелия, пения "Херувимской" и Евхаристического канона на литургии (от Символа Веры до "Отче наш"). В это время также нежелательно ставить свечи и прикладываться к иконам.
Сделать замечание ближнему, который нарушил правила благоповедения, можно негромко и деликатно, а лучше вообще воздержаться от замечаний, если, конечно, не имеет места наглое, хулиганское действие!
Наконец, нужно оставаться в церкви до полного окончания богослужения. Уходить раньше времени можно лишь по немощи или серьезной необходимости.
Церковный этикет
Человеку, переступившему церковный порог впервые, трудно найти подходящее обращение к ближнему. Действительно, как назвать свечницу - "женщина", "дама", "гражданка"? Как обратиться к священнику - "сударь", "господин", "товарищ"?
А ведь никаких трудностей нет. Христиане - это одна семья, где все друг Другу родные. Родным не нужны условности.
"Брат", "сестра" - наилучшее обращение к мирянам. Мы все - дети Единого Бога и потомки Адама и Евы. "Батюшка" или "отец" - так называют священников как совершителей таинств, чрез которые люди рождаются к жизни духовной. Обычно после слов "отец" добавляют имя, например, "отец Петр". К диакону можно обращаться "отец диакон", к настоятелю храма (монастыря) "отец настоятель".
В разговорах православных людей часто слышится слово "отче". Нужно помнить, что это слово употребляется только при прямом обращении к человеку. Нельзя, к примеру, сказать "меня благословил отче Владимир", это неграмотно.
Обращаться к священнослужителям "святой отец", как это принято в католических странах, не стоит. Святость человека познается по его смерти.
Жен служителей алтаря, а также пожилых женщин мы называем ласковым словом "матушка".
К архиереям - епископам, митрополитам, Патриарху - нужно обращаться "Владыка", как к облеченным церковной властью.
Иногда возникает потребность обратиться к священнослужителю письменно. Иереев следует именовать "Ваше преподобие", протоиереев ~ "Ваше Высокопреподобие", епископов - "Ваше Преосвященство", архиепископов и митрополитов - "Ваше Высокопреосвященство", Патриарха - "Ваше Святейшество".
Сектанты, не имеющие священства, упрекают православных в мнимом нарушении слов Христа: "И отцом себе не называйте никого на земле: ибо Один у вас Отец, Который на Небесах" (Мф, 23, 9). Но ясно, что "не называйте" имеет смысл "не поклоняйтесь", иначе слова Господни можно превратить в бессмыслицу. Еще в 1 веке евангелист Иоанн Богослов в своих Соборных Посланиях обращался к христианам "дети". ответное обращение, очевидно, было соответствующим. Дело не в слове, а во внутреннем отношении к нему. 06 этом хорошо пишет диакон Андрей Кураев:
"Даже самый убежденный баптист называет своего родителя отцом и не возражает, когда сынишка говорит ему "папа". Здесь, как и по отношению к иконе: поклоняться и служить можно одному Богу. Но можно и нужно чтить тех, через кого мы получаем
Объяснение:
