Объяснение:
Жан Рено родился в Касабланке 30 июля 1948 года и носил в то время имя Хуан Морено. В 1960 году семья Морено вернулась в Европу и поселилась во Франции (они бежали в Марокко из Андалусии от режима генерала Франко).
Рено пришлось отслужить во французской армии, чтобы получить гражданство. В 1970 году он брал уроки актёрского мастерства в студии Рене Симона, в 1974 году дебютировал в телепостановках, потом на театральных подмостках «Ecce Homo», а в 1978 году — в кинофильме «L’Hypothese du tableau vole», но кинокарьера Рено не складывалась. Так было до встречи с 26-летним режиссёром Люком Бессоном, который, начиная с 1983 года, снимает его чуть ли не в каждом своём фильме. Фильм «Подземка» прославил не только молодого Бессона, но и ознаменовал начало серьёзной актёрской карьеры Жана Рено.
После фильмов Бессона «Голубая бездна», «Никита» и особенно «Леон» на Жана Рено обратил внимание и Голливуд. Наиболее известные фильмы Рено в Голливуде «Годзилла», «Ронин» и, наконец, «Код да Винчи». Причём он отказался от роли агента Смита в «Матрице» ради съёмок в «Годзилле» (1998).
Личная жизнь Править
Жан Рено был трижды женат. От первой супруги имеет дочь Сандру (1978) и сына Микаэля (1980).
Супруги расстались, когда у Рено начался роман с польской моделью Натальей Дышкевич. Наталья родила ему сына Тома (1996) и дочь Серену (1998). Второй брак распался в 2001 году.
В июле 2006 года Жан женился на британской модели и актрисе польского происхождения Зофии Боруцкой (1972). Шафером на свадьбе был его сосед и друг Николя Саркози, который в то время занимал пост министра внутренних дел Франции.
У Рено три дома: в Париже, Лос-Анджелесе и Малайзии.
Он большой поклонник Элвиса Пресли и даже имитировал его пение в фильме «Годзилла».
Также большой поклонник футбола и официально болеет за миланский «Интер»[1].
Марія Примаченко - українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»). Марія Примаченко об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це - і живописна графіка, і графічний живопис водночас.
Приймаченківська «звірина серія» - явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко - при усій їхній самобутності - мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі - це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі - порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» - від слова чапати - таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя.
Приймаченківські фантастичні звірі - це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах.
Справжнім шедевром серії про звірів став «Гороховий звір» (1971 р.). З усіх тварин, що малювала Марії Приймаченко він - найліричніший. У нього великі вуха і грива як у лева, тулуб прикрашають червоні «яблука», на чолі, переніссі і щоках - трикутники ластовиння та рожеві лапи, що закінчуються чи то кігтями, чи то клешнями. Круглі чорні очі дивляться допитливо. Та і сам звір - яскрава кольорова пляма - зітканий із сонячного проміння і рожево-червоних хмарин. Зелені стручки гороху, в якому живе звір, разом з синіми квітами утворюють рослинний орнамент.
