Школа – это наш второй дом
В нашей школе мне очень нравятся добрые и отзывчивые учителя, которые не только дают знания, но и могут поддержать и в трудный момент. Они серьезно занимаются своим делом. Все, что я знаю, дали мне учителя.
Мне нравится наш класс, это мои одноклассники и друзья. В классе нас 16 человек, и я хорошо отношусь к каждому из них.
Поэтому я люблю ходить в школу, здесь есть всё, чем можно заинтересовать ученика: кабинеты, компьютеры, библиотека, спортзал, актовый зал, тренажерный зал, столовая, группа продлённого дня. Знания можно получать не только на уроках, но и на дополнительных занятиях по интересам. Для меня школа – это второй дом.
Як не розминутися сьогодні з майбутнім 19 Дек
Як не розминутися з майбутнім? Безперечно, йдеться про вибір життєвого шляху. Куди спрямувати свої здібності? Який фах опановувати? Ці питання важливі для кожного з нас. Та на моє. глибоке переконання, це питання слід порушити трохи інакше: слід думати про вибір шляху для України, тоді й особисті питання буде простіше вирішувати. До цього треба докладати зусилля, тоді й вибір нашої життєвої дороги буде простішим. Чому? Та тому, що тоді не буде питання, їхати до Києва чи Дніпропетровська, чи якогось міста в Україні. За деяких обставин, особливо коли підростаюче й молоде покоління докладе зусиль для суспільного добра, ми будемо запитувати себе, де нам краще підвищити свій рівень — у Парижі чи Лондоні, у Будапешті чи Вашингтоні. Ми не можемо ідеалізувати майбутнє, бо ще французький філософ XIX ст. П. Буаст сказав: «Майбутнє — це канва, по якій уява вишиває відповідно до своєї примхи, але малюнок його ніколи не буває вірним». Та це не значить, що про нього взагалі не треба думати, ясна річ, що малюнок може не співпадати, але основні контури будуть промальовані чітко.
Однозначним є те, що Україна є не просто частиною Європи, а інтегрованою її частиною. Не забуваймо також про те, що геопо-літично Україна поєднує схід і захід, перебуваючи в центрі Європи. Хоча, безперечно, у суспільстві доводиться долати залишки посткомуністичних догматів, і це відбувається в дуже непростий б. На жаль, мушу констатувати, що носії російської мови (підкреслюю — не етнічні росіяни, які живуть в Україні, а саме носії, скоріше великодержавницької ідеології, а не російської мови) не тільки чинять спротив європейській інтеграції України, але й створюють нові партії, за гроші залучаючи туди молодих політиків, яких потім будуть навчати, як відстоювати грошові інтереси, а не інтереси України.
А мову будуть використовувати як такий собі — відволікаючий момент, так само, як вони використовують час від часу і проблему Чорноморського флоту. Російські політологи дали цьому визначення: «отвлєкалкі».
Кожен народ має свою історію, яку намагається зберегти неко-ректованою, аби потім не повторювати колишніх помилок. У японців є, наприклад, такі мудрі висловлювання: «Озирайся на минуле, коли хочеш знати майбутнє», «Шануватимеш минуле — знатимеш майбутнє», — вони свідчать про те, що кожна країна в певний період часу проходить якесь випробовування на шляху поступу в майбутнє. І Україна в цьому сенсі не є винятком. Нарешті, слід з великою повагою й увагою ставитися до тих національних меншин, що живуть на території України, адже вона для них стала батьківщиною, — про це ні на мить не слід забувати.
Тож щоб не розминутися з майбутнім, треба добре знати минуле й чітко уявляти собі майбутнє. А для цього має бути воля народу, бажання кращого життя і відданість своїй землі.
