Каза́хское ха́нство (каз. Қазақ хандығы) — государство тюрков-кочевников (будущих казахов) на территории современного Казахстана и сопредельных с ним государств, образованное в результате распада Золотой Орды в 1465 году.
При Касым-хане ханство достигло наивысшего расцвета. После его смерти началась гражданская война, но уже при Хак-Назар-хане ханство было восстановлено в прежних границах.
При султане Абылае три жуза признали его ханом Казахского ханства. После его смерти ханство вновь распалась на жузы, но уже хан Кенесары был провозглашён общеказахским ханом восстановленного Казахского ханства.
К 60 годам XIX века все казахские жузы окончательно вошли в состав Российской Империи.В 1227 году на территории Дешт-и-Кипчака было образовано протоказахское государство в составе Золотой Орды — Белая Орда (Улус Орда-Ежена). После отделения от Золотой Орды Белая Орда в 1361 году становится независимым государством. Но после смерти Барак-хана в 1428 году Белая Орда распадается на ханство Абулхаир-хана и Ногайскую Орду. Оставшаяся земля была поделена между Мустафой-ханом на юге и Мухаммед-ханом на севере.
Будучи недовольными жесткой политикой Абу-л-хайра, часть племён во главе с султанами Жанибеком и Кереем вынуждена была откочевать в Могулистан, расположившись в междуречье рек Чу и Талас, где создала самостоятельное государственное образование — Орду, за которой закрепилось название Казахское ханство.
Первым ханом нового ханства становится Керей, но фактически ханством управлял султан Жанибек. Жанибек начинает войну против Абу-л-хайра, хана Узбекской Орды. В 1468 году, во время одного из походов Абу-л-хайр умирает, и Жанибек берет без боя всю территорию Узбекской Орды кроме присырдарьинских городов. Но уже при Бурындык-хане, сыне Керей-хана присырдарьинские города вошли в состав ханства.
К 1500 году Казахское ханство заметно расширилось и распространило свои территории на весь восточный Дешт-и-Кипчак.
Объяснение:
Объяснение:
Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.
Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.
Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед тницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.
Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).
Зміст
