Відповідь:
Людиною бути дуже складно, адже справжня людина повинна мати такі риси, як чесність, доброзичливість, добросовісність і відповідальність. Для того, щоб розуміти, наскільки ти хороша особистість, слід вміти бачити свої вчинки очима інших людей, слід замислюватися над тим, що ми робимо. Адже часто ми діємо, не розуміючи, які наслідки можуть бути від наших вчинків, а через деякий час нам доводиться шкодувати про скоєне. Крім того, бути людиною — це обов’язково мати мету в житті, друзів, родину.
Кожен з нас хоча б раз замислювався над тим, якою людиною він є, кожен з нас хоча б раз намагався змінити себе. Але перш ніж змінюватися, треба визначитися, що ти прагнеш мати від життя і яким у цьому житті ти хочеш бути. А вже потім треба виховувати саме ті якості, які до досягнути мети і втілити в життя свої прагнення. Та робити це необхідно вже зараз — не слід відкладати на завтра те, що ти можеш зробити сьогодні.
Письменники та поети у будь-які часи досить часто зверталися до теми людяності, виховання справжньої людини. Актуальною ця проблема залишається й сьогодні: як у літературі, так і в реальному житті. Майже у кожному літературному творі можна знайти ствердження, що гідною людиною бути непросто. Я наведу лише один приклад з драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». У цьому чудовому творі письменниця розповідає нам історію кохання звичайного хлопця Лукаша і лісової дівчини Мавки. Хоча Лукаш і був людиною, але згодом виявилося, що саме Мавка, представниця природи, мала більше людського. Бо для Лукаша у житті головними були влаштований побут і матеріальні блага, а не взаємне кохання і щирість. У нього не було тих головних рис, що саме й роблять людину Людиною.
Пояснення:
У апавяданні В. Карамазава «Дзяльба кабанчыка» расказваецца пра звычайны для вясковага жыцця эпізод — дзеці прыехалі ў вёску да маці «на свежыну» . Але пісьменнік звяртае нашу ўвагу на паводзіны дзяцей, іх адносіны да маці.
Маці вырасціла, выпеставала трох дзяцей: Веру, Ніну і Сцяпана. Мы даведаліся, што ўсе яны добра ўладкаваліся, жывуць у горадзе, не адчуваюць сябе беднымі, а дапамагае маці толькі адзін Сцяпан. Вера і Ніна нават не адчуваюць сваёй віны за тое, што даўно не былі на магіле бацькі, забыліся туды дарогу. Не заўважаюць, што іх маці стала зусім старэнькай, а даглядае такую вялікую гаспадарку. I даглядае не для сябе, а для таго, каб дзеці, прыехаўшы, маглі чаго ўзяць. Пісьменнік не апісвае знешнасці сясцёр, а ўсю ўвагу надае адзенню малодшай сястры Ніны — белы плашчык, чырвоны берэцік, лакавыя чаравічкі. Яна прыехала не дамоў, а ў госці. Ці можна ў белым плашчыку і лакавых чаравічках дапамагчы маці па гаспадарцы? Канешне, не. Ды яна і не збіралася дапамагаць. Яе не ўразілі словы маці аб тым, што цяжка стала «цягнуць» гаспадарку — рукі ломіць і не хапае сіл. Але найбольш яскравы эпізод, які характарызуе ўсіх дзяцей — сцэна дзяльбы кабанчыка. «Смешна было глядзець, як маці бярэ з агульнай кучы кавалак, варочае яго з боку на бок, перакладае з рукі ў руку, гадаючы, каму пакласці, а сёстры і Коля ўважліва сочаць за матчынымі рукамі, маўчаць, ані слова — не да размоў...» Сясцёр і зяця турбуе толькі адно, каб толькі іх не абдзялілі. Адзін толькі Сцяпан заўважае, што маці недзе парэзала палец і ён, заматаны ў белую анучку, «падобны на белую каціную лапку» . Аднаму Сцяпану няёмка, што маці ўсё мяса аддае ім, а сабе нічога не пакінула. Менш за ўсё маці думае пра сябе, а дарослыя дзеці нават не заўважаюць гэтага ў прагным жаданні атрымаць найлепшы кавалак.
