Дорога Олександро Дмитрівно!
Сьогодні, в „день працівника освіти”, в першу неділю жовтня, я набрала Ваш номер і привітала з Днем Вчителя. Ви мені сказали, що зберігаєте всі мої давні вітальні листівки ... Це мене дуже зворушило, защеміло біля серця...
А я... Я рідко вам телефоную і не завжди вітаю, бо все чекаю, що будуть кращі часи, що буду успішніша (по загальноприйнятим міркам), переживаю, що потурбую не вчасно, не знаю, що сказати, що побажати... Бо все, що є найцінніше в людині, у вас є: щирість, чисте слово, мудрість, терплячість, вміння прощати, вміння бачити в людях тільки хороше, ясне. Як казав Іван Франко, „добрий все бачить лиш добре”. У вас усе є... Ви прийняли біль та випробування від людей та від життя і зуміли залишитись такою ж добросердною, як і раніше.
Зараз все можна надрукувати, але чомусь захотілось написати вам на листках у косу лінійку, таких самих, на яких ви червоним виписували мені писані букви, великі та маленькі. Вибачте, Олександро Дмитрівно, що моя каліграфія з тих пір змінилась в гіршу сторону і не заслуговує тепер на гарну оцінку...
Пам’ятаєте: у перший клас Перемилівської восьмирічки в той рік прийшло 13 учнів. Ви були дуже терплячими до нас. З дитячою безпосередністю хтось із учнів запитав, чому ви стали вчителем? Ви взяли наші зошити за один край і відпустили їх „відкритим баяном”: зелені, блакитні, жовті, рожеві зошити. Ви нам пояснили, що стали вчителем, бо в дитинстві дуже сподобалось, як ваша вчителька так тримала зошити однією рукою і перераховувала їх іншою. Може, це був лише жарт, але чомусь той епізод ще й досі перед очима. Звичайно, ви стали вчителем, бо це ваше призначення, ваша доля. Не так вже й багато людей виконує своє призначення на цій землі, а вам дуже пощастило – ви знайшли с в о є – отже - життя в д а л о с я!
Мало що з того часу залишилось, але пам’ятаю: ми з класом в лісі. Травень, чи початок червня, все зелено, діти не змовкають, бігають, кричать. І тут ви запропонували нам зупинитись і трохи Настала тиша. Я підняла голову вгору – високі-високі дерева торкалися неба, співали птахи, листя шелестіло від вітерцю, дзичали летючі комашки, пахло зеленню, мохом, пахло лісом. Тоді вперше я відчула м и т ь. І вона залишилась зі мною назавжди. З таких миттєвостей і складається наше усвідомленне життя, а все інше – плетиво думок про минуле та майбутнє. Так оту, дорогоцінну, теперішню мить ми часто пропускаємо...
Ви вчите нас не словами, а своїм прикладом. Кожен вчитель переймається помилками своїх учнів: Як можна писати так криво та неграмотно? Як можна так накреслити в зошиті? Як можна не вивчити цього правила? Не прочитати такого цікавого?
Аби ж то тільки й помилок, що в прописах... Кажуть, справжній вчитель хворіє, бо приймає на себе помилки учнів... Простіть, Олександро Дмитрівно, за мої помилки... Дозвольте залишатись вашою ученицею, вчитися у вас людяності, милосердю, невибагливості, вдячності, делікатнності, тактовності, терпінню, гарної української мови, істинної інтелігентності, істинної шляхетності.
