Форма взаимоотношений, при которой один вид получает какое-либо преимущество, не принося другому ни вреда, ни пользы.

нейтрализм

хищничество

конкуренци

​

Природа – это одно из самых главных богатств нашей Родины. Одна из частей этой природы – лес. Лес – наше богатство. Мы должны беречь и охранять его.
Охранять, беречь – все это только слова. До дела редко руки доходят. Охранять умеют немногие, а если умеют, то уж по-настоящему.
Бывали ли вы когда-нибудь в лесу? Конечно, бывали. Я не могу ошибиться в этом. А знаете ли вы правила поведения в лесу? Сколько леса сгорает ежегодно от неправильного поведения в нем! Ведь правильно гласит известная поговорка: «Из одного дерева можно сделать миллион спичек, а одной спичкой можно сжечь миллион деревьев» . Да и не только спички делают из дерева. Взять, например, ель. У нее используют верхушку и сучья, хвою и кору, ствол и часть, остающихся после сруба – пень. Все это используют в разных отраслях нашей промышленности. Из частей ели делают лекарства, мебель, доски, пенопласт и многое другое, всего не перечислить.
Но человек не всегда умело использует ресурсы леса. Как объяснить тот факт, что ежегодно на свалках гниют миллионы га леса?
А каково состояние самих лесов? Кругом консервные банки, битое стекло, разные железки. Некоторые туристы забывают потушить костер. Хорошо, если в этом лесу дежурит зеленый патруль. Патруль этот вовремя подоспеет и предотвратит пожар. А если такого патруля в этом лесу и в помине нет?
Сегодня ни у кого не вызывает сомнения, что зеленые насаждения служат надежной защитой от атмосферных загрязнений, это одно из важнейших средств оптимизации условий проживания в городах. Деревья – своего рода санитары. Исследованиями доказано, что в воздухе городского района, отделенного от завода лесной полосой, на четырнадцать процентов меньше сернистого газа, чем в воздухе до этой полосы, окиси углерода – на тридцать семь процентов, фенола – на тридцать шесть.
По тому, как мы относимся к насаждениям, можно судить он нашем культурном уровне. Мы не осознаем, что город – наш общий дом, и только сообща можем навести в нем порядок.
Многими тысячами исчисляется количество деревьев и кустарников, высаженных на улицах города. Но всегда ли мы замечаем, как чахнет под нашим окном молодое деревце, не политое вовремя, как затаптывается кустарник пешеходами и автомобилями? А как было бы прекрасно, если бы взрослые с детьми взяли под опеку насаждения во дворах, под окнами. Какой это был бы урок воспитания любви к природе, ответственности перед ней!

Объяснение:

Традиційні погляди на еволюцію китоподібних полягали в тому, що їх найближчими родичами і, ймовірно, предками були мезоніхії — вимерлий ряд хижих копитних, які нагадували вовків з копитцями замість кігтів і були сестринської групою парнокопитних. Ці тварини мали зуби незвичайної конічної форми, схожі на зуби китоподібних. Зокрема через це вчені довгий час вважали, що китоподібні походять від якоїсь предкової мезоніхії. Однак нові молекулярно-генетичні дані свідчать про те, що китоподібні — близькі родичі парнокопитних, зокрема, гіпопотамів[1]. На основі цих даних пропонується навіть включати китоподібних до складу ряду парнокопитних і пропонується назва Cetartiodactyla для монофілетичного таксона, що включає дві ці групи. Однак найбільший вік відомих викопних решток антракотеріев, предків бегемотів, на кілька мільйонів років менше, ніж вік пакіцетуса, найдревнішого з відомих предків китів.

Недавнє відкриття роду пакіцетусів, найдавнішого з відомих «прото-китоподібних», підтверджує молекулярні дані. Будова хребта пакіцетуса показує, що кити не є прямими нащадками мезоніхій. Навпаки, предки китів відділилися від парнокопитних і перейшли до водного життя вже після того, як самі парнокопитні відділилися від спільних з мезоніхіями предків. Таким чином, прото-китоподібні були ранніми формами парнокопитних, які зберегли деякі характерні для мезоніхій ознаки (конічну форму зубів), втрачені сучасними парнокопитними. Цікаво, що найбільш ранні предки всіх копитних ссавців були, ймовірно, частково м'ясоїдними або «сміттярами».

Найбільш ранні тварини з родини китових: пакіцетус чи індогіус?

Реконструкція пакіцетуса

Пакіцетуси були копитними тваринами, іноді їх класифікують як ранніх китів[2][3]. Вони жили на території сучасного Пакистану (звідки і назва — «кит з Пакистану») в ранньому еоцені, близько 53 млн років тому. Це була тварина, яка зовні нагадувала собаку, проте з копитами на пальцях і з довгим тонким хвостом. З китами пакіцетуса ріднить будова вуха: слухова булла пакіцетуса, як і у кита, утворилася виключно з барабанної кістки. Форма вушної області пакіцетуса вельми незвичайна і знаходить аналоги тільки в китоподібних. Спочатку передбачалося, що вухо пакіцетуса було пристосоване для життя під водою, проте, як засвідчили подальші дослідження, вуха пакіцетуса підходять тільки для повітряного середовища, і якщо пакіцетус дійсно предок китів, то можливість чути під водою була пізнішої адаптацією вже наявного слухового апарату[4]. Як стверджує Тевісен, зуби пакіцетуса також нагадують зуби викопних китів[5].

Реконструкція індогіуса

Тевісеном було також виявлено, що схожий пристрій вуха наявний в скам'янілостях невеликої, схожої на оленя тварини індогіуса. Індогіус жив близько 48 млн років тому в Кашмірі[3]. Це невелика, розміром з домашню кішку, травоїдна тварина, з деякими рисами, що зближують її з китами і свідчать про адаптацію до водного середовища. Серед цих рис — товста і важка кісткова оболонка, що нагадує кісткову оболонку деяких сучасних напівводних тварин, таких як гіпопотам[6][1], що допомагає зменшенню плавучості і як наслідок, дозволяє залишатися під водою. Це дозволяє припустити, що індогіус, подібно до сучасного водяного оленька, пірнав під воду, щоб сховатися від хижака[7][8][9].

Амбулоцетиди і ремінгтоноцетиди