1. Дзе б я ні быў, сябры, перад вачыма, нібы жывая, устае радзіма.
2. А помніце, хлопцы, Таню Чарэшневу?
3. Век жыць вам у сэрцы, народа героі! 4. Эх, дай нам сілы, маці-зямля, прытулі нас!
5. Беларусь-радзіма, вольная старонка, вольным тваім далям краю не відаць.
6. Чаму ты, сынок, спаць не ідзеш?
7. Ах, сонечныя гурбы, калі вас намяло?
8. Мы не забудзем цябе ніколі, родная школа.
9. Паклон табе нізкі, што ад самай калыскі ты вяла мяне, маці, няхітрай дарогай зямной.
10. Зямля ты наша, упрыгожым, у сады аздобім мы цябе.
11. Ой, ляціце, гусі, на раку на Прыпяць...
12. Ты, восень, жоўтым крылом не махай.
13. Заўтра ты напішы заяву на матэрыяльную дапамогу.
14. Мама ты дарагая мая, самы блізкі і родны чалавек.
15. О светлае сонца, усім ты нясеш цяпло і красу.
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:
— Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
— А хто-хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:
— А хто-хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
— Іди!
От уже їх троє.
Коли це біжить лисичка — та до рукавички:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?
— Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
— Та вже йди!
Уліз і той. Уже їх п'ятеро.
Де не взявся — біжить кабан.
— Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
— Та вже влізу,— пустіть!
— Та що вже з тобою робити,— йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається:
— А хто-хто в цій рукавичці живе?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало.
Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.
