Ми часто називаємо друзями тих, хто насправді є приятелями. Тобто тих наших «друзяк» з якими ми просто сидимо за партою, до яких ходимо грати в ляльки або в комп’ютерні ігри. Чи, може, нам хочеться піти на сусідню вулицю покататися на гойдалці, а мама не пускає самого. Доводиться шукати тих, хто піде разом з нами. Так з’являються в нас приятелі, яких ми гордо називаємо «друзями».
А справжня дружба – це щось ширше та глибше, я так вважаю. Друг – не той хлопець або дівчинка, який відразу залишить тебе, якщо ти перестанеш грати з ним у м’яча, або ходити з ним на річку, або дозволяти сідати за свій комп’ютер. Друг – це людина, якій цікавий ти сам, твоя душа, твої думки, твої захоплення. Який тебе прийме таким, який ти є, навіть якщо ти перестанеш слухати хіп-хоп та перейдеш на панк-рок. Який буде тебе зупиняти, якщо ти щось робиш погане, а не просто пліткувати за спиною.
Раніше мені інколи ставало дуже неприємно – дружиш-дружиш із кимось, мало не душу йому виповідаєш, а потім – раз! І його вже нема, він знайшов когось цікавішого чи заможнішого, і вже не хоче навіть при зустрічі два слова сказати. А тепер мені все одно. Значить, це були не друзі, і не потрібно за ними побиватися.
